Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

лад, через те на якийсь час стала жертвою большевицької анархії». П. Скоропадський зробив наголос на «здорову вдачу українського селянина-хлібороба, його прив’язаність до мирної праці», «пробуджений національно-державний інстинкт», які, на його думку, «візьмуть гору над елементами розкладу й руїни»576.

Слід також наголосити, що в зазначеному інтерв’ю гетьман заявив, що «не має охоти говорити на теми біжучої політики, бо стоїть осторонь від неї». Це, на нашу думку, є свідченням того, що лідери УСХД прагнули привернути до прогетьманських публікацій у часописі увагу українських емігрантів, які ще не зайняли виразної політичної позиції, про­демонструвавши неупередженість гетьмана. І хоча формально редакція «Українського слова» напередодні заявила про непричетність до гетьманської акції577, на шпальтах газети регулярно друкували матеріали, раніше опубліковані в журналі «Хліборобська Україна», інформації про найважливіші акції УСХД, різні документи, підписані П. Скоропадським, замітки і статті, спрямовані проти акцій В. Вишиваного, Є. Петрушевича, Державного центру УНР в екзилі. Прогетьманський характер цих публікацій, а також той факт, що редакцію очолив Д. Дорошенко — відомий український громадсько-політичний діяч поміркованого напряму, колишній міністр закордонних справ Української Держави та один із засновників УСХД, свідчать, що заява редакції від 3 червня 1921 р. не що інше, як тактичний хід — спроба привернути до себе увагу широких кіл української інтелігенції, які були мало поінформовані у справі між­партійної боротьби, не підтримували українську соціалістичну пресу й водночас шукали об’єктивні джерела інформації.

Із 1921 р. гетьманські організації з’являються в Німеччині, Польщі, Болгарії, Чехословаччині та Румунії. Четвертого—восьмого червня 1922 р. у Райхенау в Австрії відбулася нарада членів українських хліборобських організацій, у якій, крім УСХД, Союзів хліборобів України в Німеччині й Румунії та групи українських хліборобів у Болгарії, брали участь представники Союзу хліборобів України в Польщі. Цю подію можна вважати епохальною для гетьманського руху, оскільки всі організації прийшли до думки про необхідність об’єднання українських хліборобських осередків. Для здійснення цієї мети було ухвалено скликати з’їзд, який обрав голову Центральної управи об’єднаних хліборобських організацій (з 1927 р. — Гетьманська управа) І. Леонтовича та секретаря С. Шемета578. У середині 20-х рр. ХХ ст. чисельність консервативно-монархічних організацій зростає, з’являються нові союзи у Франції — Союз Українських Хліборобів, у Польщі — Варшавська група УСХД, Організація Українських Робітників-­Класократів та Союз Гетьманців-Державників Плуга й Меча в Аргентині, у 1932 р. гетьманська організація була заснована в Англії. У середині 20-х років ХХ ст. гетьманський рух, який охопив українські січові організації Канади і Сполучених Штатів Америки, об’єднав їх у Союз Гетьманців — Державників Північної Америки й Канади.

Членами гетьманських організацій були здебільшого емігранти Великої України, але починаючи із середини 20-х рр. ХХ ст. склад УСХД суттєво зміцнився за рахунок Січових організацій США і Канади, які прийняли гетьманську ідеологію. Обстоюючи ідею чіткої організації, В. Липинський був далекий від думки про додержання одноманітності гетьманських організацій та уніфікації їхньої структури. Він уважав, що гетьманських організацій має бути стільки, «скільки єсть органічних типів українських людей, і щоб всі ці організації, об’єднані біля одного Гетьмана, взаємно доповнювали себе, творили єдиний, але різнородний в формах, організм»579. У 1926 р. було створено Гетьмансько-монархічну організацію галицької інтелігенції580, до складу якої ввійшли М. Кордуба, І. Кревецький, І. Крип’якевич, І. Гладилович та ін. Статут Організації Галицької Гетьмансько-Монархічної Інтелігенції, розробленої В. Залозецьким, був пов’язаний із «спільною державно-­національною ідеєю» і базувався на ідеології української трудової монархії, розробленої В. Липинським. Усі положення статуту торкалися тільки принципів, викладених В. Липинським у його трактаті «Листи до братів-хліборобів», а саме: персоніфікації особи гетьмана П. Скоропадського як дідичного гетьмана-монарха; класократичної структури побудови майбутнього українського суспільства; державно-­територіального принципу об’єднання людності на Україні; політичного та релігійного плюралізму. Одночасно Галицькій гетьманській організації був запропонований регламент, який у своїй основі повторював регламент, складений В. Липинським для УСХД581. Потужні гетьманські осередки були також у Перемишлі та на Волині.

Тоді ж В. Липинський розпочав ідеологічну кампанію на піднесення авторитету П. Скоропадського як гетьмана та обґрунтування легітим­ності його роду, а також виправдання політики Гетьманату 1918 р. «З цілим завзяттям, з яким все своє життя робив і роблю те, в що вірю, — писав дещо пізніше В. Липинський, — взявся я за працю — з одного боку, над продовжуванням формулювання нашої ідеології, а з другого — над відновленням авторитету Гетьмана і створенням лєгєнди Роду Скоропадських. Така лєгєнда була необхідна для осягнення двох цілей: 1) виховання нею самого Гетьмана; 2) підготовлення громадянства для майбутнього сприйняття династії і гетьманства»582.

У 1925 р. Рада присяжних УСХД урочисто проголосила П. Скоропадського головою дідичного монаршого роду583. У зв’язку з цим великого значення набувала проблема виховання гетьманича Данила Скоропадського як передбачуваного наступника на гетьманському престолі. Це питання було в центрі уваги Ради присяжних — керівного органу УСХД, оскільки підготовка відданого справі спадкоємця гетьманського роду потребувала певного часу і водночас мала бути ідеологічно забезпечена підтримкою гетьманського загалу. В одній зі своїх пізніших промов гетьманич згадував, що коли йому виповнився 21 рік (1925 р.), до нього звернулися «найближчі співробітники батька (В. Липинський і Д. Дорошенко — Т. О.) із запитом: чи можуть вони і всі гетьманці бути певні, що я згоджуся після мого батька перебрати на себе його права й обов’язки, зв’язані з гетьманським рухом?» «Це питання було для мене надзвичайно важливе, — зазначав Данило Скоропадський, — і я попросив ще один рік часу, щоб обміркувати собі цілу справу і потім дати відповідь. По році я ту відповідь дав. Вона була позитивна. Дав я таку відповідь тому, бо тілько в Гетьманській Ідеї бачив я єдиний і певний шлях для нашого державного відродження»584.

Наприкінці 1932 р. гетьманич залишив професійну працю і переймався лише політичною діяльністю. У свій 60-річний ювілей (1933 р.) П. Скоропадський наголошував, що хоч і почуває «ще сили, енергію до боротьби», та все ж таки мусить подбати про те, щоб після нього був забезпечений провід гетьманського руху. «Після мене, — проголошував гетьман, — провід нашого Діла і всі права й обов’язки старшого в нашім Роді переходить на сина мого Данила. Синові моєму Данилові заповідаю непохитно, до кінця життя, стояти на чолі Гетьманського Державного Діла, а всім Гетьманцям — вірно допомагати йому в цім»585.

Згідно з волею батька гетьманич протягом 1933—1937 рр. працював у гетьманському центрі, а в 1937 р. здійснив візит до Сполучених Штатів Америки та Канади, де зустрівся із членами гетьманських організацій Чикаго, Детройта, Філадельфії, Нью-Йорка, Монреаля, Торонто, Оттави, Вінніпега та інших міст. Виступив із промовами і здобув ще більшу кількість прихильників гетьманського руху. Автори збірника «За Україну», присвяченого подорожі гетьманича по США і Канаді, зазначають, що на зустрічах українські емігранти засвідчили «вірність Гетьманській ідеї» і, прийнявши настанови гетьмана П. Скоропадського, вітають Данила «не тільки як Сина, але як Гетьманича — Українського Престолонаслідника»586. Навесні 1939 р. гетьманич Данило за дорученням батька виїжджає до Лондона, аби з Великобританії в разі війни керувати гетьманським рухом у європейському регіоні.

Активну участь у громадському житті брали всі члени родини Скоропадських. Дружина гетьмана — Олександра Павлівна Скоропадська (уроджена Дурново) організувала харитативні та допомогові акції для українських біженців, військовополонених і студентської молоді. У цьому їй допомагали гетьманівни Марія та Єлизавета. Остання одночасно виконувала обов’язки секретаря при батькові587.

Родина Скоропадських жила в тяжких матеріальних умовах. У 1926 р. німецькі друзі гетьмана клопотали про надання йому фінансової допомоги з боку німецького уряду. У їхній петиції зазначено, що П. Скоропадський перебуває «у надзвичайній фінансовій нужді» і потребує цієї допомоги «не для того, щоб підтримувати його політичні прагнення, а просто щоб забезпечити