Читати книгу - "Чвара королів"

Але Бран рідко мав настрій вдягати того шолома — обидва Вальдери реготали щоразу, коли бачили його на Брановій голові.

Поки вони сходили гвинтовими сходами, Бран тримав руки на плечах Ходора. Знадвору доносився брязкіт мечів та щитів, іржання коней. Яка солодка музика. «От лишень гляну одним оком» — вирішив Бран, — «швиденько гляну, та й по тому».

Паничі з Білої Гавані мали з’явитися пізніше, а з ними їхні лицарі та стражники. До тієї пори дворище належало їхнім зброєносцям, віком від десяти до сорока років. Бран раптом так зажадав стати одним з них, що йому аж живіт зсудомило.

У дворі поставили два щитові опудала, кожне — на товстому стовпі, з перечкою, що крутилася навколо стовпа і мала на одному кінці щита, а на іншому — м’якого лантуха. Щити були розмальовані черленню та золотом, а ланістерівських левів на них зображали якісь опецькуваті потвори, добряче побиті хлопцями, які нападали на опудала першими.

Бран у кошику притяг до себе погляди тих, хто раніше його таким не бачив. Та він навчився не зважати на погляди. Принаймні видно було добре: на Ходоровій спині він височів над усіма. Вальдери саме сідали у сідла. Вони привезли з собою з Близнюків гарну броню: блискучі сріблясті повні лати з укритим блакитною поливою карбом. На маківці шолома Великого Вальдера височів замок, а Малий Вальдер надавав перевагу пасмам сіро-блакитного шовку. Їхні щити та вапенроки також відрізнялися гербовими знаками. Малий Вальдер ніс у чвертях щита на додачу до башт-близнюків Фреїв іще смугастого вепра дому своєї бабусі та орача материного дому: герби Кракеголів і Даррі. У чвертях Великого Вальдера виднілися крук на дереві дому Чорноліс і переплетені змії Пужелів.

«Скільки ж їм треба гербів? Мабуть, вони дуже спраглі до честі та слави» — подумав Бран, поки спостерігав, як Вальдери беруть до рук списи. — «Старкам досить одного лютововка.»

Їхні зозулясто-сірі румаки були швидкі, сильні й добре навчені. Біч-обіч двоє хлопців ринули на опудала, чисто вдарили по щитах і промчали далеко повз них, коли м’які ґулі на інших кінцях перечок крутнулися у спробі наздогнати вершників. Малий Вальдер завдав дужчого удару, але Бранові здалося, що Великий Вальдер краще сидить у сідлі. Він би віддав обидві свої нікчемні ноги за нагоду виїхати проти когось із них у поле.

Малий Вальдер відкинув потрощеного списа, помітив Брана і натяг повід.

— Що це за бридка коняка? — докинув він про Ходора.

— Ходор — не коняка, — заперечив Бран.

— Ходор, — додав Ходор.

До свого братика у перших ристю підлетів Великий Вальдер.

— Еге ж, до коняки він розумом не доріс, то вже напевне.

Кількоро хлопців з Білої Гавані пхнули одне одного ліктями та реготнули.

— Ходор. — Шкірячись дружньою посмішкою, Ходор водив очима від одного Фрея до іншого, не розуміючи їхніх кпинів. — Ходор-ходор?

Малий Вальдер скривив рота.

— Ти ба, вони ще й між собою балакають. Мабуть, конячою говіркою оте «ходор» означає «я тебе кохаю, любчику».

— Стулив би ти пельку, Фрею. — Бран відчув, як запашіли щоки.

Малий Вальдер дав остроги коневі, присунувся ближче і пхнув Ходора так, що той подався назад.

— А що ти зробиш, як не стулю?

— Напустить на тебе свого вовка, родичу, — попередив Великий Вальдер.

— А нехай. Завжди хотів собі опанчу з вовчої шкури.

— Мій Літо відгризе тобі твою жирну макітру, — мовив Бран.

Малий Вальдер ударив закольчуженим кулаком по грудях панцира.

— Чи твій вовк, часом, не має сталевих зубів, щоб гризти кольчуги та бляхи?

— Ану годі! — Крізь галас та брязкіт навчального дворища голос маестра Лювина вдарив, наче грім. Скільки саме він почув, Бран сказати не міг… але напевне досить, щоб розлютитися. — Подібні погрози не личать шляхетним паничам, і я не хочу їх більше чути. Хіба так ви поводитеся у себе в Близнюках, Вальдере Фрею?

— Я поводжуся, як забажаю.

З висоти сідла Малий Вальдер зиркнув на Лювина похмуро й грізно, наче промовляючи: «Ти тут лише маестер, як ти насмілився докоряти самому Фреєві з Переїзду?».

— Нехай. Але в Зимосічі вихованці пані Старк так не поводитимуться. З чого все почалося? — Маестер перевів очі з одного малого на іншого. — Ану хутко кажіть, бо інакше…

— Ми кепкували з Ходора, — зізнався Великий Вальдер. — Прошу вибачити, якщо я образив принца Брана. Ми лише хотіли трохи розважити товариство.

Він мав совість почервоніти і похнюпитися з винуватим виглядом. Але Малий Вальдер тільки кривився невдоволено.

— Я теж, — буркнув він. — Я теж хотів розважити товариство.

Бран бачив, як зачервонілася лиса маківка маестрової голови; здається, Лювин розлютився ще дужче, ніж раніше.

— Добрий пан втішає і захищає слабких та безпорадних, — суворо заявив він до Фреїв. — Я забороняю вам робити з Ходора опудало для ваших жорстоких жартів, зрозуміло? Він добросердий хлопець, слухняний і старанний, чого не можна сказати про жодного з вас.

Маестер тицьнув пальцем на Малого Вальдера.

— А ти не пхай свого носа до божегаю і вовків, які там сидять, бо начувайся.

Ляпаючи рукавами, мов крилами, він крутнувся на підборах, зробив кілька кроків і озирнувся.

— Бране, ходімо! Князь Виман чекає.

— Ходор, іди з маестром, — наказав Бран.

— Ходор, — відповів Ходор.

Довгими кроками довгих ніг він наздогнав маестра, який розлючено тупотів попереду, аж на сходах великого кам’янця. Маестер притримав двері, а Бран обійняв шию Ходора і пригнувся, щоб пройти.

— Вальдери… — почав був він.

— Не бажаю нічого чути! Справу скінчено. — Маестер Лювин виглядав старим і стомленим. — Ти правильно вчинив, що захистив Ходора, але найперше за все ти не мав там з’являтися. Пан Родрік та князь Виман вже поснідали, поки на тебе чекали. Чому це я мушу сам по тебе ходити, наче по малу дитину?

— Не мусите, — засоромився Бран. — Даруйте мені. Я ж лише хотів…

— Знаю я, чого ти хотів, — дещо лагідніше мовив маестер Лювин. — Якби ж твоє бажання могло справдитися, Бране. Чи не маєш ти якихось питань перед зустріччю?

— Ми говоритимемо про війну?

— Ти не говоритимеш ні про що. — До голосу Лювина повернулася гострота. — Ти восьмирічна дитина, тому…

— Мені майже дев’ять!

— Восьмирічна дитина, — твердо повторив маестер. — Не кажи нічого, крім ввічливих