Читати книгу - "Твердиня"

на схил) Сьома знепритомнів. Кожен рух чи необережний доторк до ноги викликав вибух несамовитого болю, від якого спирало легені і спинялося серце. Решту часу Ґрем і Лео несли товариша на плечах.

Був майже південь, коли вони повернулись у бівуак. Стараючися, щоб Сатомі нічого не запідозрила, Левко обійшов табір по периметру, зазирнув під кожен кущ, проте не виявив слідів чиєїсь присутності. За час їхньої відсутності наплічників і намету ніхто не торкався.

В першу чергу зайнялися Сьомою. Знайшли кращу палицю для фіксації кістки; Сатомі підготувала холодний компрес і дала хлопцю відразу три знеболювальні таблетки (Семен, не глянувши, проковтнув усі). Поки японка перебинтовувала ногу, Левко вистругав костур. Для цього вирубав довгу гілляку з V-подібним роздвоєнням на кінці. Пообрізав сучки, як міг відшліфував задирки, після чого перевірив гілляку на міцність. Насамкінець обмотав роздвоєння на кінці однією зі своїх футболок, щоб Сьомі було м’якше спиратися пахвою на костур. Краї підкладки зафіксував скотчем.

Нова шина вдалася значно краще, ніж попередня, тимчасова, вона повністю знерухомила зламану гомілкову кістку. Нижній кінець примотаної до ноги палиці підв’язали шворкою до пояса на Семенових штанах. Таким чином травмована нога втримувалась у напівзігнутому положенні. Ні Левко, ні Сатомі не знали, чи то правильно, але з напівзігнутою ногою Сьома міг сяк-так пересуватися, спираючись на костур і не черкаючи ступнею землю. Втім, навіть таке пристосування не дозволяло росіянину дертися крізь джунглі — він міг дибуляти лише на відносно рівній і чистій від заростей території. І це означало одне: незалежно від того, що хлопці надумають, Сьома залишається у джунглях.

Приємне, профільтроване зеленню сонячне світло і дрімотний спокій розімлілого на сонці лісу помалу заспокоювали нерви. Певна річ, хлопці не могли позбутися думок про труп чорношкірого і пов’язані з ним таємниці, проте шокове напруження минуло, відкривши шлях для інших почуттів, першим із яких сплив на поверхню голод. Тільки закінчивши перев’язку, Левко згадав, що з учорашнього вечора нічого не їв.

— Треба підкріпитися.

Ґрем кивнув і взявся чаклувати над вогнищем. Хвилин за десять чай закипів. Хлопці й дівчина поснідали сухими крекерами і шматками в’яленого бекону, заїдаючи це все курагою. Потім пили чай. Сиділи мовчки. Лиш вряди-годи тишу розтинало чиєсь гучне сьорбання або тонке, майже беззвучне зітхання. Знеболювальне почало діяти, і Семен розслабився; блідість стекла з його обличчя, щоки порожевіли.

— Що сталося вночі? — перервала мовчанку Сатомі. Хлопці переводили погляд один на одного, але, схоже, ніхто не збирався відповідати. — Чому я прокинулась у кущах за кілька кілометрів від табору?.. Ви так і будете мовчати?

— Ти реально нічого не пам’ятаєш? — уточнив Левко.

— Я отямилась на руках у Ґрема за хвилину до того, як Сем звалився зі схилу.

Левко з Ґремом одночасно подивились один на другого. Наїжачились.

— А вчорашній вечір?

Сатомі вмить пожалкувала, втямивши, що так необачно загнала себе на тонкий лід.

— Вечір? Я… ну… пам’ятаю, що трапилося… між вами. Але потім ми лягли спати, а ви з Семом лишилися сидіти біля вогнища…

У психіатрії це явище називається синдромом уникання, коли травматичні спогади витравлюються зі свідомості. Реальність виявляється настільки кошмарною, що свідомість відмовляється її сприймати. Уникання буває настільки тотальним, що в пам’яті «стирається доступ» не тільки до ситуації, що спричинила психічну травму, а й до всього, що з нею пов’язане. Уникання може стосуватись і думок, і подій, і людей, які певним чином пов’язані зі стресом: так, приміром, потерпілий відмовляється впізнавати тих, хто потрапив з ним в аварію, або ж забуває, де і коли все відбулося.

— Ми теж незабаром лягли. — Левко поспішив закрити цю тему. — А посеред ночі прокинулись через дивний шум біля табору. — Розповідаючи, хлопець уважно вдивлявся в лице дівчини; він хотів і одночасно не хотів, щоб вона згадувала. — Ти злякалась і побігла в джунглі.

Сатомі скулилась від лихого передчуття. За останні дванадцять годин стільки сталося. Ґрем посварився з Левком, Левко зненавидів їх усіх, уночі на них щось напало, а потім вони знайшли Паїтіті. Усі ці події викликали бурю суперечливих і цілковито різних за амплітудою відчуттів. Ця буря породжувала неймовірне сум’яття у думках. Дівчина просто не знала, за що в голові зачепитися.

— Ось так: просто взяла і побігла? — Обличчя японки недовірливо витяглося. — Чому я не лишилася з вами? — Вона зазирала співрозмовникам в очі; хлопці відводили погляди. — Що такого я побачила, щоб дременути серед ночі в хащі?

— Сатомі, — різко урвав її Левко. — Яка різниця, що ти там побачила? Зараз важливо вирішити, як діяти далі.

Усі крадькома косували на забинтовану кінцівку. Сьома відтепер ставав проблемою. Величезною проблемою.

— Він має рацію, — м’якше промовив американець. — Нічні події вже в минулому. Нам треба придумати, як вигрібатися звідси… Отож, що маємо?

— Ми відшукали Паїтіті, — зірвалося з язика у Левка.

— Чудово, бадді! — саркастично форкнув мулат.

— А я який радий, — додав Сьома, кивнувши на ногу. Помовчавши, він додав: — Йти я не зможу. — В голосі не було відчаю. Росіянин уже тоді розумів, що це кінець. Їхні рішення більше не мають значення. Не так через його ногу, як через тих, що стежили за ними весь цей час.

— Може, змайструємо волокушу і тягнутимемо його? Нам головне — дійти до човна, — висунув пропозицію Ґрем.

— Ідіотство! — спересердя Левко сплюнув. — Як можна бути таким шибанутим? Ти забув, через які нетрі ми дерлися? Ми не зможемо ані тягти його, ні навіть нести на руках, як фараона. Це нереально!

— Що ти пропонуєш? Покинути його? Ти цього хочеш? Та взагалі, якби не ти, ми б тут зараз не сиділи!

— Вгамуйтеся! — замахала руками Сатомі.

Левко з шумом випустив повітря з легень і заговорив стриманіше:

— Ніхто нікого не покине. У нас один-єдиний шанс вилізти з цього лайна: ми ділимо провіант, хтось залишається з Сьомою у джунглях, решта двоє йдуть до Голови Папуги, спускаються вниз по річці на човні і повертаються з допомогою.

Встановилася мовчанка. Кожен аналізував почуте, розгортаючи запропонований план якомога далі в майбутнє. Результати аналізу загалом були невтішними. Не факт, що тим, хто залишиться в лісі, вистачить провіанту. Не факт, що рятувальний загін відшукає місце, де їх покинули, адже наразі GPS-навігатор не працює і точні координати невідомі. Не факт, що взагалі вдасться організувати хоч якусь пошукову групу, адже Перу