Читати книгу - "Сучасна польська повість"

бути й так: виманили Смоляка з останньою жменькою людей, таких речей не роблять без певного заміру; можна погуляти собі в місті, виконуючи заповіт «президента» Блиска, поки Смоляк мчить стрімголов, повіривши чиємусь недоладному белькотанню по телефону; цікаво, що в такій ситуації зробив би Кароль? Підталий сніг розлітається бризками з-під украй стертих покришок, чвиркає за узбіччя, в поле; в’їжджаючи в село, шофер натискає на клаксон, який гуде безперестанку; під час такої їзди не можна розмовляти, не можна навіть думати логічно, треба держатись за каркас тенту, зиркаючи у віконечко над кабіною…

Перш ніж в’їхати в ліс, вони наздогнали сірий пікап.

Чеслав одразу впізнав лікарняний автомобіль, котрий використовували і в господарстві, і як карету швидкої допомоги; на вузькій, небезпечній дорозі обігнати його було важко, лікарняний шофер, мабуть, не чув сигналу Смолякової машини, не пропускав її, тому довелося зменшити швидкість, і вмить перестало густи у вухах та в голові, сірий пікап в’їхав у ліс, незабаром зник за поворотом, і майже одночасно загриміли постріли, короткі, злі черги, що в першу мить здалися якоюсь оманою слуху.

Грузовик різко загальмував, Чеслав вискочив з нього останній, солдати, а між ними Смоляк у цивільному одязі, бігли наче наввипередки, Чеслав намагався їх наздогнати, послизнувся, мало не впав, побачив пікап, що лежав боком поперек дороги. «Шофера вбили, — ця думка збіглася з тріскотінням автоматів Смолякових людей.

Чеслав побачив, як двоє з купки бандитів, що оточила пікап, чкурнули до лісу, і в розпачі пошкодував, що пишався перев’яззю, — якби руки в нього були здорові і він мав автомат, міг би скосити тих двох чи хоча б одного; решта лежала на дорозі, один з них весь час сідав і знову лягав, мов іван-покиван, але Чеслав не дивився на нього, не почув слів Смоляка: «Це була пастка для нас!» — підбіг до кабіни перевернутого пікапа й голосно вилаявся.

— Він мені ще сьогодні робив перев’язку, — пояснював чи то Смолякові, чи то шоферові, руки якого, нашпиговані уламками скла, нагадували червоне шмаття, — він мені ще сьогодні…

— Ви їхали до хворого? — спитав Смоляк.

— Ні-ні. Ні-ні, — повторював шофер, дивлячись на свої руки.

— Спокійно, спокійно, з вами нічого страшного не сталося. Куди ж ви їхали?

— По картоплю для лікарні, — шофер дивився, як один із солдатів перев’язує йому руки, — по картоплю.

— А він? — Смоляк показав на лікаря, мертве обличчя якого було біліше від переораного снігу на дорозі, а шия в кривавих клаптях.

— Завгосп захворів, — говорив шофер, не зводячи очей з бинта, що обмотував його руки, — ніби передчував, а доктор каже: виручу його — у доктора в Мосціску наречена, не жениться, бо в Кольську ніде жити, — провідаю її, каже, і ось з’їздив, ось як її провідав, ось що з нами зробили…

Чеслав слухав, відчуваючи, як щось пече йому в грудях і в горлі, як бухає в скронях кров, глянув на «івана-покивана», а той усе підводився й лягав, тільки вже в сповільненому темпі, Чеслав не бачив його обличчя й не міг уявити, яке воно, сягнув у задню кишеню, де лежав «вальтер», але Смоляк схопив його за зап’ясток.

— Що ти робиш? Нехай ще поживе.

— Такий не має права жити.

— Нехай поживе, може, щось скаже. «Іван-покиван» повернувся до них, у нього було обличчя красунчика з ярмаркової фотографії: вусики, бачки до половини вуха; він розтулив рота, прохрипів:

— Геть більшовиків! Хай живе вільна Польща! Хай живе народ! — І, лігши на сніг, простягся, мов у труні.

— Ну, ось і сказав, що знав, — мовив Чеслав, але Смоляк удав, ніби не чує.

Короткий січневий день збіг, наче його й зовсім не було, цього дня, і шаленої гонитви в засідку, призначену для Смоляка, а не для лікаря, який хотів провідати наречену й виручив завгоспа. Перед очима в Чеслава все ще стояло безкровне обличчя лікаря; ходить цей лікар по лікарні в білім халаті, з фонендоскопом на шиї, тільки лице в нього мертве, безживне, а шия в кривавих клаптях; нав’язливе видіння, котре Чеслав був неспроможний прогнати, а Смоляк не говорив нічого, вперто мовчав, може, думав про свою помилку, яка, власне, не була помилкою; коли б він не прислухався до фальшивого сигналу, бандити втекли б непокарані, та ще й, напевно, вколошкали б лікарняного шофера; чи знав щось завгосп, неймовірно, щоб цей добряга, який волочить ноги, інвалід першої світової війни, був у змові з недобитками «президента» Блиска, але Смоляк, без сумніву, зверне увагу на завгоспа, треба заговорити з начальником.

— Ось вам і пропаганда в нужнику.

Смоляк не обізвався.

— Знаєте, сьогодні, ще в лікарні, приснився мені Бартек. Він завжди мені сниться перед якимось нещастям, — брехав Чеслав, щоб спровокувати начальника на розмову, щоб перестало ввижатися мертве обличчя лікаря, — дивно, я ж не вірю в сни, але так буває.

— Я не знав його, — озвався Смоляк неохоче і, помовчавши, додав: — Скажи Каролю, ви з ним раніш побачитесь, що він мав рацію. Сворновського підіслав Модест.

— Ага, — сказав Чеслав, хотів ще спитати, чи буде потрібний при допиті «івана-покивана» на місці, але зміркував, що того спочатку відвезуть до лікарні, тільки ж хто його там лікуватиме, коли єдиний лікар ходить по лікарні з мертвим обличчям, з фонендоскопом на подірявленій кулями шиї; фельдшер лікуватиме його, сучого сина, — тут Чеслава знову порвала ненависть, що стискала горло, бухала в скронях. «Я б їх живцем палив, усіх, усіх без винятку».

6

Поручник сидів з виглядом маршала, зсуваючи окуляри на лоба з залисинами, обмацував Бартека невиразним і липким поглядом, але ховав від нього очі, роздивлявся на подертий мундир із залишками знаків розрізнення, ніби перевіряючи, чи добре лежить на ньому форма, чи вона часом не з чужого плеча; він робив знуджену міну, насправді ж був наїжений, підозріливий.

— Довго ви були, капітане, — слово «капітан» вимовляв ніби з іронією, в усякому разі, з сумнівом, — у того, як його там, Матуса, довго?

— Не у відпустці ж…

Поручник знов з хвилину совав окуляри, потім спитав:

— Ви були в спецбатальйоні? Були, — відповів сам собі, — отже, знаєте, добре знаєте, що вони, бандерівці, не залишають поранених живими, а тим паче офіцерів, знаєте, правда ж? «Чи був ти хоч годину на фронті, поручнику? Або в лісі? Ніде ти не був, нічогісінько не бачив, і бандерівців бачив тільки з-за чужої спини. Ти не знаєш, що то гнити в канаві, коли вся одежа на тобі, наче мокра пелюшка, не знаєш, що таке голод і