Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

class="p1">— Ну ж, ну ж!

— Ти ж не моя!

— А чия ж?

— Стецькова! — не стримавшись, гукнув Михайлик.

— Була Стецькова… — почала страшна панна. — Була!

I знов задзвонила за впокій душі струна бандури: «Клим-Клим-Клим-Клим»! — а в бідолахи Климка аж волосся, — так він вірив у те, що грав, — аж волосся від того сумного подзвіння стало дубом.

— Але тепер… — провадила панна.

— Поцілую милую тричі-двічі-раз! — тетеріючи, промимрив Климко. — Ну, що ж… кінець то й кінець!

— От-от!

— Одурив проклятущий Стецько — мовив Клим так сумно, аж вітер пройшов по майдану від одностайного зітхання глядачів. — Мені здавалося, буцім одурив я — його, отого дуринду, Стецька. А виходить…

— Пана й сам бог не одурить, — зітхнула Смерть та й знову хтиво мовила, аж загула, аж застогнала від жадоби: — Приступімо ж!

— Не хочу, панно, мила!

— Не хоче курка на вечорниці, а її несуть, мій любчику, засмажену. Не хоче корова заміж, а її ведуть, мій любчику, на налигачі. Іди, йди! Байка байкою, а каша стигне. Давай, давай-но: милуй мене, цілуй мене, тряси мене, товчи мене, щоб аж душа шкварчала, щоб намисто бряжчало! — і, примилюючись та пускаючи очима бісики, манірно спитала: — Чи, може, я тобі не до вподоби, любчику? — і гоноровито додала: — Я всім подобаюсь! Все в мене швидко: раз, два — й пригорну! Раз, два — і в труну! Чи, може, й справді я тобі не до вподоби?

— Хоч на підошву глянь, то дівка гарна! Але чужих дівчат займати я не звик! Бо пан Стецько…

— Я — про цибулю, а він — про часник! — сумно посміхнулась ображена панна. — Про Стецька я забула, а на божій дорозі — тепер уже ти!

— Куди ж дорога? — гірко посміхнувся бідолашний Климко.

— Куди ж!

— За що ж мені кара?

— Смерть — не кара, а закон! Це сказав колись іще розумний римлянин Сенека. Отже…

— Панно, люба! Дай хоч люльку викурити…

— Там викуриш! — і панна Смерть кивнула в непевну далечінь. I заговорила з явним бажанням переконати нерозумного: — Та й що ти забув на цьому світі?! У пана Стецька — тут і хороми, і корови, і дівки дворові прездорові! А в тебе? Звання козаче, а життя собаче?

— Гірше собачого, мила панно.

— Ну, от бачиш! Ні печалі, ні воздиханія, а життя — бісбатьказна-яке!

— Без притулку ж я, панно.

— От я й кличу тебе…

— Без роботи ж я, панно.

— А робив би?

— Нехай!

— А їв би?

— Давай!

— Оженився б?

— Ого!

— А сорочка де?

Та Климко пошепки попросив:

— Мовчи!

— Я тебе й голенького візьму.

— Ба ні! — і сяйнула блискавкою Климкова шабля, а панна Смерть глузливо мовила:

— Проти дівчини — шаблю?! Фі!

Зніяковівши та почервонівши, Климко шаблюку опустив. Весь майдан охнув. А Смерть…

13

Погрожуючи сіножатною косою, Смерть, проте, не вбила Климка зразу, бо він, як ми бачили, припав їй до душі, а стала його перестерігати, повчаючи парубка незграбними школярськими віршами, що від них самих можна було любісінько сконати, що з ними Іван Покиван ув образі панни Смерті ходив по кону ще взимку, на виставах київської Академії:

— Чув єси, козаче, про силу Самсона

Та й про мудру вдачу царя Соломона?

I де їхня сила?

А де їхня вдача?

Всіх я покосила,

Бережись, козаче!..

Бережись: Безноса йде,

На покоси всіх кладе…

Бо в руках я косу маю,

Бо я добре нею маю:

Королів я не минаю

I гетьманів постинаю,

Патріархів I монархів

В сиру глину поховаю…

А тепер прийшла неначе

I твоя пора, козаче!

I Смерть наставила косу, а Климко, можливо, шаблюки й не наставляв би, щоб не йти проти власного ж сюжету, коли б Іван Покиван, удаючи панну Смерть, та не заговорив отими віршами, бо ж кожен із нас — власні свої препогані вірші терпить без помітної огиди, а чужі хороші (люди ми грішні), чужі вірші в нас будять зневагу чи й критичну пропасницю.

Отож, розгнівавшись на панну Смерть за кепське віршування, Климко, хоч того в виставі заздалегідь і не передбачалося, оружно кинувся на Йвана Покивана, аж іскри з його шаблі посипались, з сіножатної коси посипались, і з очей посипались, бо ж розпочався смертельний герць, еж і Покиван розсердився на Прудивуса не менше — за два поганющі римовані рядки, що ненароком зірвалися тому з язика (віршування ж, як і позіхання, заразливі!), два рядки, за які мало було вбити:

— Ставай, Смерте, тута зо мною,

Будем битися з тобою!

Це, й справді, було набагато гірше, як у сучасних поетів, гірше й за поетів тодішніх, тож і не дивно, що герць зайшов гарячіший, ніж це могли передбачити в задумі творці вистави, бо ж, як ми вже говорили в Пролозі до цього романа, дійові особи та виконавці в будь-якій виставі роблять зовсім не те, що їм робити слід, та й було вже їм обом непереливки, і тільки спритність рятувала їх од ран, неминучих у шаленім вихорі двобою, в якім навіжений Іван Покиван спромагався не тільки відбивати Климкові вдари, а й знов та знов закидав у самісіньке небо до лихої години всяких дрібних речей, ловив їх і знову кидав, і ввесь той вихор Смерті, що боролася з Життям, знов перехоплював подих у мирославських глядачів, бо все круг Прудивуса й Покивана маяло, мелькало, мерехтіло й миготіло: смертельний поєдинок ставав стрімкіший, шаленіший, і бряжчала Климкова шабля, і лиховісно дзвеніла коса смерті, і дзвеніли тисячі сердець, а найдужче — серце нашого Михайлика.

Дзвеніла й тиша над майданом, а далекі постріли гармат, які знов десь ревнули й замовкли, лишились без помітного відгуку в серцях городян, бо й перед простодушними глядачами вистави точилась та ж сама війна, війна Життя і Смерті.

Коли шабля й коса зненацька розлетілись на сліпучі скалки, сотні людей схопились мимохіть за свої шабельки та ножі.

Вихопив шаблю й Михайлик.

Та й мамина рука сама собою потяглась до кривого ятагана, що завше стирчав у Явдохи за поясом.

Та й інші глядачі хапались — хто за що.

I лиш тоді трохи легше зітхнули мирославці, коли Климко, ще під впливом поганих школярських віршів панни Смерті, схопив рушницю, наставив її проти своєї лиходійки й почав… проголошувати вірші власні:

— Аще побачимо: та хто кого звоює,

Той жив додому хутко помандрує…

Панна Смерть, уйнявши Климкові мову, відповіла:

— Той же Сенека сказав: «Життя, мій любий Луціллію, є вічна боротьба…»

Та Климко не слухав панни, бо віршувальна