Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

class="p1">Був собі парубок. Мало що бідний, то ще й такий, що ні в тин ні в ворота. Люди зранку до роботи йдуть, а він по селу тиняється. Аж віддалася за нього одна дівка. Та така бідова, що годі вже чоловіка в гулі пускати: іди та й іди до роботи, каже. А там бачить, що слова не допомагають, ну штурханів давати. Ото раз виштовхала в потилицю з хати, позичила у сусіди волів та й загадує чоловікові:

– Їдь орати! То нічого, що своєї землі немає, ори царську! Обідати я принесу.

Попхався сердитий чоловік та як допався до землі, то на зло жінці оре й оре. Коли це воли раз та й стали. Чоловік на них «гей», а вони смик та й знову стоять. Дивиться чоловік — щось плуга тримає. Розгріб землю, аж там скриня. Перелякався дядько. «Оце, — думає, — попався. Цар як дізнається, то шкуру здере». А все-таки відчинив вічко. Глядь, аж там щире золото, лише кілька мідячків зверху валяється.

Ще дужче перелякався чоловік та й у плач. Коли це іде піп із сусіднього села, везе повні мішки курятини та паляниць. Ото й питає:

— Чого ти плачеш, сину мій?

— Як же мені, батюшко, — каже, — не плакати?

Та й розповів свою пригоду, а піп і потішає його:

— Не плач, я вже тобі зараджу. Сип золото мені в сакви!

Вигребли піп з дядьком із скрині золото, насипали ущерть сакви, піп дає чоловікові мідяки та й каже:

— Це хай тобі, я за тебе Богові помолюся, то цар тобі й подарує!

Аж це й жінка йде, обідати несе.

Побіг до неї чоловік та й хвалиться, яку оказію мав. Що тій робити, просить попа до обіду, а чоловікові тихо й наказує:

— Як батюшка запитає, як тебе звати, скажи: «Таке», а мене: «Гірше за таке».

Сіли обідати. То жінка попові подає та й подає чарку, а чоловікові аби хоч краплину. Підпив піп та й зиркає на молодицю.

— Коли вже, — каже, — так мене частуєте, то скажіть, як хоч звати вас?

Чоловік і сказав, як жінка навчила. А піп слухає та й про чарку не забуває. Та вже так набрався, що упав та й заснув.

— Тепер хутенько вставай, — загадує молодиця чоловікові, — та вези золото додому!

А сама за волів та й собі слідом.

Прийшла додому, вхопила ножиці та й знову в поле. Тихенько одбатувала попові півбороди та піввуса і чимдуж тікати.

Надвечір прокидається піп, зирк, немає ні осла, ні саков. Що мав діяти, устав та й іде пішки.

Коли це назустріч орачі. Піп їх і питає:

— Чи ви бачили Таке?

А ті зирк на попа та ледь за животи не беруться.

— Ні, батюшко, — кажуть, — всяке бачили, а такого ще не доводилося!

Суне батюшка далі, аж надибав знову на людей.

— Добрий день!

— Доброго здоров'я!

— Може, ви бачили де-небудь Гірше за таке?

А ті га-га-га:

— Та гіршого за це хтозна чи й побачиш де. Коли ж у вас, батюшко, немає півбороди ще й піввуса.

Піп тиць руку до носа — немає правого вуса. Він до бороди, аж і там таке.

Захитав обурений піп головою та й подався додому, а ті чоловік із жінкою купили гарну садибу та й живуть, лиха не відають.

Трапила коса на камінь

Був собі цар і мав одну доньку. Донька та була дуже красна і дуже розумна. Коли доросла, почало багато щонайкращих царевичів сватати її, але вона не хотіла за жодного вийти, бо всі їй видавались дуже дурними. Що батько наговоривсь їй — нічого не допомагало.

— Не піду та й не піду за такого дурня! — от і вся її мова.

— Але де ж ти візьмеш розумних, коли всі однакові? — говорив батько.

— То буду чекати, доки не трапиться такий, якого я хочу.

Чекає вона, чекає — царевичі приходять і відходять, але ні один їй не до вподоби. А один, син сусіднього царя, дуже сподобав собі ту царівну, але боявся приступити, щоб і його не відправила. Далі, як батько почав дуже наполягати, щоб таки виходила заміж, вона зробила ось яку штуку. Зловила, вибачте, блоху і посадила її в глечик з маслом. Там блоха вигодувалась і виросла така велика, як добрий кіт. Тоді вона казала її убити, зняти з неї шкуру, виправити і зробити з цієї шкурки рукавички, — розуміється, все в найбільшій таємниці. Потім каже татові:

— Ну, тепер я сповню вашу волю і вийду заміж, але лише за того, хто вгадає, з чого оці мої рукавички зроблені.

— Добре, — каже батько і казав оповістити по всіх краях, що хто вгадає, з чого у царівни зроблені рукавички, той буде її мати за жінку.

Знов пустились королевичі і царевичі, як до меду, але де там — ні один не вгадає, а вона з усіх насміхається, гонить їх від себе.

А той сусідній царевич почув ту чутку і пригадав собі: «Щось-то мусить бути неспроста, коли так тяжко вгадати, з чого ті рукавички». Рад би і він піти та попробувати щастя, але боїться. «Ану ж не вгадаю — нажене тоді, і вся надія пропаде. Стій, — погадав собі, — треба взятися на хитрощі!»

Перебрався він за жебруючого діда і йде до міста, де та царівна. Зайшов там на ніч до якогось старого кушніра на краю міста. Ну, звичайно, зайшли в бесіду. Слово по слову, кушнір почав оповідати про царівну, яка-то вона гарна і мудра: штуку вигадала таку, що і світ не чував, і тепер насміхається над бідними паничами.

— Та яку штуку вигадала? — спитав той, ніби ні про що не знає.

— Таку штуку, — відповів кушнір, — що казала вигодувати блоху, зняти з неї шкуру, а потім я ту шкуру вичинив і зробив їй з неї рукавички. От вона тими рукавичками всім паничам і забиває баки: котрий, каже, вгадає, з чого рукавички, за того піду. А котрий не вгадає, того наганяє з ганьбою.

— Постій, — гадає собі царевич, — тепер я тебе матиму! Але відплачу я тобі за твої насміхання!

На другий день іде він перебраний за жебрака до царських палаців і просить, щоб його завели до царівни, бо й він хотів би попробувати щастя. Слуги змірили його очима, що він такий шолудивий та обірваний, але вигнати його не могли, бо мали від царя гострий наказ допускати кожного. Входить він, а царівна навіть не дивиться на нього, наставляє