Читати книгу - "Мідний король"

Золоті не розбили армію гекса в давні часи… Можливо, весь світ був би тепер іншим… і в Імперії… і всюди порядкували б вони?

— Чим гекса гірші від Золотих? — гостро спитав Розвіяр. — І чим вони гірші за очільника Корунха та його стрільців?

— Можливо, тим, що Золоті не їдять людей, — похмуро сказав Лукс. — А вартівники не пишуть вірші на їхній шкірі.

— Чому ти обстаєш за гекса, Розвіяре? — здивувалася Яска. — Це ж вони вбили твого батька й спалили твій дім! Це їхнього ватажка ти вбив, їхніх воїнів підставив під стріли, їхні рукописи спалив! Ти — не гекса, Розвіяре!

— Ти не гекса, — луною повторив Лукс. — Тебе виховали інші люди, ти не гекса, чому ти їх захищаєш?

Розвіяр не відповів.

Прокидались плотогони. Вітер, на щастя, був погожий; розпустили вітрило на короткій щоглі, але пліт однаково рухався повільно, важко, грузнучи в хвилі. Щохвилини світлішало — от-от мало з’явитися сонце. Яска втримувала себе, щоб не дивитись на небо, — і знай поглядала з-під руки.

— Якщо вони прилетять, ти нас прикриєш? — тихо спитав Лукс.

Вона не відповіла.

* * *

Минуло ще декілька днів. Гекса-пасажир незрозумілим для Ремиша чином завів знайомство з командою; ні його бліде витягнуте обличчя, ні кольчуга, ні проникливі очі більше нікого не лякали. Настороженість і неприязнь плотарів, людей битих життям і недовірливих, зламалися за день: уже над вечір пасажир сидів у компанії плотогонів, що розташувались навколо багаття, правив баляси й пускав масні дотепи про імператорських чиновників і про баб, і кожний жарт вітали дружнім реготом.

— От спритний хлопець, — казали плотогони з повагою. — Нам би такого заводієм!

Супутники гекса ніколи не наближались до загального багаття. Дівчина та звіруїн розмовляли, їли, спали окремо; кілька разів Ремиш, спостерігаючи за ними здалеку, бачив, як звіруїн відчайдушно намагається підлеститись і як дівчина відхиляє залицяння — не грубо, але цілком недвозначно. Вона здавалася слабкою, трохи безумною, зосередженою в собі; гекса та звіруїн влаштували їй з ковдр щось на штиб намету, і в цю хистку криївку вона залізала за першої можливості.

Напевно, хвора, подумав Ремиш.

* * *

— Ми можемо спізнитися до закінчення навігації, так вони кажуть. Їм не щастить із погодою. Я взагалі дивуюсь, як ця штука йде по морю й досі не розвалилась на частини.

— Якщо ми спізнимось…

Розвіяр приплющив очі:

— «Судно затрималось через поломку, й капітан вирішив, незважаючи на поради бувальців, перетнути протоку Осиний Ніс перед самим закінченням сезону. Зволікання позначилось би згубно на його гаманці — корабель аж на міжсезоння опинився б замкненим у внутрішньому морі. Але поспіх і відчайдушна рішучість могли коштувати життя і капітану, і команді, й пасажирам… Капітан велів забрати всі вітрила, але було пізно; зі страшною силою корабель тягнуло в протоку… Раптом закричав матрос, що стояв біля борту — чорна багатопала рука, схожа на клубок змій, вирвалася з води, вхопила нещасного, й матрос назавжди…»

Яска здригнулась.

— «Подорож на Осиний Ніс», — закінчив Розвіяр. — Я читав тільки половину і не знаю, хто з того корабля врятувався і як йому це вдалось.

— «Матрос назавжди…» Що назавжди? — пошепки спитала Яска.

— Не знаю. Зник, мабуть.

— Мені розповідали казки про морських чудовиськ. — Яска подивилась на воду навколо плоту, ніби вперше її забачивши. — Чорна рука, немов клубок змій… Це теж казка?

— Ні, це правда. Книга про подорож, де людина чесно описала все, що бачила.

— І що було потім? Що потім?!

— Я не знаю, — зізнався Розвіяр.

Він згадав трактир і вогнище, згадав барильце з трісками й удову, яка не відчувала болю. Він приніс Мідному королю в жертву книжку, яку пристрасно хотів прочитати. Натомість Мідний король дав йому… що?

Він згадав надзвичайну легкість і ясність. І відчуття, що він став більшим за самого себе — мудрішим і сильнішим. Світлішим. Це було мов ковток води: невиразне бажання, що так довго мучило його, нарешті здійснилось…

— Розвіяре, про що ти думаєш?

Він ледве зсунув брови. Уперше з того моменту, як було принесено в жертву книжку про подорож на Осиний Ніс, це знайоме невиразне бажання торкнулось його — краєчком.

Він приніс Мідному королю в жертву дерев’яну білку-скриньку з двома чорними пасмами — Розвіяра-немовляти й матері. Найдорожчу річ для батька, єдину пам’ять про домівку й родину. Тоді Розвіяру здалося, що згори б’є стовп світла, він побачив чітко кожний листок, кожну травинку й кожний камінчик. Що змінилося в ньому всередині?

Щоразу, приносячи жертву, він мовби прокидався. Немовби танула крижинка, що закривала світло, і те, що перше було непомітним, незрозумілим, невиразним, ставало ясним, немов оці лінії на долонях.

— Розвіяре?

Голос Лукса нагадав йому про владаря. Чого він хотів?

Чого сподівався від Мідного короля, коли замок руйнувався, готовий повалитись, половина захисників загинула й висохли струмки в горах?

— Розвіяре, — сказала Яска. — Я могла би спробувати… З вітром.

— Погожий вітер? — Він одразу зрозумів. — Це тобі до снаги?

— Лукс має рацію. — Вона покосилась на звіруїна. — Там, у внутрішньому морі, добре… Гарні острови… І там нас напевно не стануть шукати. Вони думають, ми побоїмося пробиратися так глибоко в Імперію.

Розвіяр не був такий певний, але сперечатися поки не став.

* * *

Ремиш походжав по плоту, поклавши руки в боки.

Погода, слава Імператору, поправилась: хвилі стихли, а вітер, хоч і не дуже сильний, майже завжди держався ходовий. Команда потроху розпустилася знічев’я. Мимо тягнулись ті самі кам’янисті береги, плотогони грали «в щиглі», і гекса то вигравав усе в усіх, то спускав увесь виграш за одне коло. Ці ігри з долею кидали плотогонів у захват: у гекса вистачало мужності пережити програш без відчаю, він знову сідав грати, і знову вигравав, і знову спускав усе.

Майстер-плотар не поділяв загального настрою команди: йому, як і Ремишу, не подобався пасажир. У міру можливості він закидав своїх людей роботою, яка відволікала їх від гри й теревенів, але вітер тримався погожий, ставити в таких умовах колесо було дурістю, а іншої роботи для цілої команди на плоту не знаходилось.

Пасажир особливо тісно зійшовся з двома плотарями: молодим, який уперше вийшов у рейс, родом, здається, з околиць порту Фер, і підтоптаним, бувалим моряком, що давніше ходив на вітрильному судні, але за якісь огріхи був списаний на берег. Ремиш часто бачив, як вони розмовляють, відсівши від великого товариства: молодий здавався утішеним, що гекса так по-товариськи з ним розмовляє. Підстаркуватий часто задумувався, чесав рідку бороду, іноді явно дивувався — але слухав пасажира як рівного, часом навіть як старшого — шанобливо.