Читати книгу - "Пульсари"

вимкнув, коли вона удруге показала на нього пальцем, виконуючи свою пісню-декламацію. Брови в неї нічогенькі, а голос якийсь нахабний, та ще й витанцьовує вона навкруг мікрофона, тільки псуючи враження від своєї фігури. Та заради такого гостя — мага-добротворця, — і зображення не жаль вимкнути. Нехай вибачає співачка. Він її не ганить і не критикує, бо знає, що іноді доводиться сто разів крикнути, поки на тебе увагу звернуть. Співачка — жінка якраз на його смак, він би їй теж присудив лауреатство, якби в комісії сидів, тільки не за спів, а за брови.

— У мене все в порядку, чародію, — одразу ж доповів пацієнт, радо вітаючи гостя. — Цього разу підлатали грунтовно. Тепер я не тільки ваш раб, а й покровитель.

— Я до покровителя і прийшов, — грузько всівся поруч лікар, витягнувши ноги в червоних шкарпетках, чим нагадав Швидкому оглушеного палицею гусака. — Тихін мене доконає. Його, бачте, в Європі без фанфар зустріли, то він обізвав своїх колег трухлявими пеньками. Дисидент світу. Манія величі.

— Давайте його в психіатричку, — вдався до сумного жарту Олег Іванович, бо розмова про Тихона порушувала йому благодушний настрій сьогоднішнього вечора.

— Ні, він не хворий. Апетит хороший. Навіть полиск аристократичний звідкись узявся.

— Трухляві пеньки? Хіба це полиск?

— Він таких слів не вживає. Це я для конспективності викладу суті. Сестра просить відкликати.

— То й телеграфуйте, що одружуєтесь, — засміявся Швидкий. — Вмить повернеться. Літаком. Тільки не пишіть, що помираєте. Бо розмірковуватиме Тихін так: я не лікар, батькові не допоможу, хай його рятують колеги. Я ж тут маю вершити долю світової науки.

— Ви таки справді психолог… Істинний педагог…

«Чого це він хвалить мене?» — здивувався Швидкий і важко зітхнув, був переконаний — раз хвалять, то щось проситимуть. А відмовити цьому золоторукому він би ні в чому не зміг тепер. Довіку зобов’язаний.

 — І як педагог скажіть, — нерішуче допитувався Пильнюк-батько, — ви вже Тихонові абсолютно не вірите? Він зовсім пропащий?

«Ех, друже мій… Я таки справді маю тверду думку про Тихона. Був час — вагався. Але він сам розвіяв мої сумніви. Та хіба я можу тобі сказати про це, нещасний гусачок? Ти ж волієш п’ятнадцяти крапель настою марки «надія». Хіба можу тебе вбити? Тихін — дуплявка, пробач, лайнак. Ні моє, ні твоє життя й для одного ока не були йому взірцем. Воно, звісно, наші приклади важкі, з пудовими гирями, не кожен одночасно має м’язи й переконання, щоб їх тягти…»

— Ви вже так не побивайтеся, — почав заспокоювати Швидкий. — Намотає Тихін на себе чужого павутиння, поборсається в ньому і збагне, що всюди треба працювати, а не лише язиком плескати. А тільки з виховних міркувань я б його не відкликав — хай сестра менше дає на кишенькові витрати.

— Ну що ви! Як можна? Без грошей Тихін не сидітиме. Заробляючи ліри, устряне в таку халепу… Спершу вас продасть…

«Е, батьку, кепські твої справи, коли на сина таке говориш. — Швидкому аж замлоїло в грудях від співчуття. — Не зрадить Тихін. Якщо не в душі, то хоч, може, в п’ятах грамина совісті є. Нехай я нікудишній вихователь. Та не можуть вже намарне пропасти зусилля класиків, адже вчили його і граф Толстой, і лікар Чехов, і кріпак Шевченко…» Однак практичний розум — тверезий і безкомпромісний полеміст — заперечив: «При чому тут класики?.. Люди порушують правила і моральні кодекси не тому, що не знають їх, а тому, що легше брати з чорного ходу і не бараніти в довжелезній черзі. Вже цим вивищуєшся — я кращий за інших, важливіший, потрібніший суспільству. З прекрасних ідей шиють модерний костюм, теплий кожух. Так і формуються освічені наші вороги, солдати для п’ятої колони». Відчуваючи, як затяглася пауза в розмові, співчутливий розум гарячково шукав рецепт: «Щось же треба влити цілющого в душу оцьому гусакові — він ледве дихає». А безкомпромісний — твердив, що не врятувати вже сина, бо запізнилися з тривогою, вдарили на сполох, коли від совісті залишилися самі головешки.

Колись за Тихоновим доносом пенсіонери ревізували кафедру. Винесли тоді догану Швидкому за послаблення виховної роботи. Огризнувся Олег Іванович, розізлив старійшину з комісії, твердячи, що виховання завершується до одержання паспорта, що в інституті лише ремесло дають і, по суті, не можуть змінити морально-етичний портрет студента.

Розкричався тоді й старійшина, потрясаючи планом виховної роботи, де у виконавцях значився і Швидкий. Почали вони чубитись, як молоді аспіранти:

«Що ви перевіряєте? Зрозумійте, що абітурієнт з такого предмету, як совість, екзамену не складає. Ви пошліть його на тиждень полоти картоплю, — розпалився Швидкий, голова колгоспу в минулому. — Ви змусьте його підлогу в коридорах мити, гуртожиток ремонтувати. Хто витримає цю перевірку, того можна й до здачі математики допускати. Тоді й виховні плани не труситимуться у ваших руках».

Догану тоді винесли одноголосно, бо, напевне, вважали, що й характер професора ще можна вдосконалити.

Однак ідею екзаменувати працею комісія підтримала, але трохи її змінила — абітурієнти проходять трудовий іспит, вже здобувши прохідні бали. І трапляються молоді, які, не соромлячись, говорять: «Я своє діло зробив — п’ятірку одержав, маю право відпочивати. До вас їхав не гуртожиток мити». — «Немає такого закону, щоб змушувати моє дитя підлоги шкрябати», — підключиться іноді й мати, бо в Сочі вже чекає найнята на тиждень окрема кімната в пансіонаті шахтарів, композиторів або полярників.

«До чого воно йдеться?! — зриває тоді злість декан на поздовжніх звукових хвилях. — Та це ж окультурений бандитизм! Отаке ніщо, а вже гуманність наших законів використовує! До революційних здобутків присмокталося, ось і маємо сучасного Пузиря. Психологи теж винні: поставити людину на п’єдестал вони зуміли, а про тваринні інстинкти, що тягнуться за нею від пелюшок до савана, говорити соромляться…»