Читати книгу - "Донор для небіжчика"

теплом, що майже випарувалося. Алекса не було. Монстр завмер, намагаючись на слух визначити місцезнаходження господаря — за подихом чи серцебиттям. Однак близька трансформація сильно притупила гостроту сприймання. Або Алекс перебував далеко.

Відривач перейшов у інший кінець квартири, де була спальня. Алекс ховався тут: ручка дверей зовсім недавно контактувала з чимось більш гарячим, ніж навколишнє середовище.

Три чіткі, але невидимі для людського ока сліди вели до шафи; на лівих дверцятах — ті ж виразні теплі сліди пальців, а самі дверцята вже помітно нагрівалися зсередини, вимальовуючи людський силует. Якби не близька трансформація, то він давно б уже…

Відривач відчинив дверцята шафи…

Алекс, що тримав напоготові «беретту», двічі підряд спустив курок. Один за одним пролунали постріли.

Вистрілити втретє Алекс не встиг. Монстр вибив пістолет, зламавши йому при цьому зап’ястя, а наступним рухом викинув Алекса із шафи на середину кімнати. Той одразу спробував підвестися на ноги, але завмер, притискаючи закривавлену руку до грудей, і широко відкритими очима дивився на Відривача.

— Тинадтонаполягавназуссстрічі!..

На перекошеному обличчі Алекса з’явилася темна пляма холоду.

— Невелихххкізмінизаосссстаннійймісяць!.. — проскреготів Відривач, наступаючи. — Початокфінансовоххороку… купароботи!..

На приголомшеному обличчі Алекса відбилося розуміння:

— Т-ти?!!

Проскреготівши ще щось, монстр подався вперед і схопив його кострубатими лапами за горло. Алекс запекло й безнадійно затріпався. Його ноги сантиметр за сантиметром відривалися від підлоги. На червоному обличчі гарячково металися вирячені очі; вени здулися й нагадували жирних черв’яків, які неспокійно вовтузяться під шкірою.

У той же час рухи Відривача сповільнювалися з кожною секундою. Коли очі Алекса почали закочуватися, той зненацька випустив його, а сам, щоб утримати рівновагу, відступив крок назад.

Опинившись на підлозі, Алекс закашлявся, притискаючи до грудей покалічену руку. Але піднятися не наважувався.

Кімнату поступово наповнював наростаючий пронизливий звук, що виривався з відкритого рота Відривача. Це нагадувало вереск циркулярної пилки. В Алекса з очей полилися сльози. Здавалося, цей звук проникає до самих кісток. Алекс зумів тільки відповзти трохи далі від монстра, що почав розгойдуватися в усі сторони, наче виконуючи ритуальний танець.

У цей нестерпний вереск раптом уклинилося щось схоже на дзвінке плямкання, і Алекс побачив, як у районі щиколоток чудовиська почали з’являтися пульсуючі нарости. Вони витягалися на очах, поки не досягли півметрової довжини й не стали схожі на гротескні півнячі шпори.

Монстр обхопив скорченими лапами закинуту вгору голову й видав нереальний для живої істоти крик. Начебто заскрипів сам простір від тертя рівнобіжних світів…

Одночасно заволав і Алекс; з його вух хлюпнула кров, струменіючи на плечі, як два мініатюрні рубінові водоспади.

Три з чотирьох лампочок у люстрі тріснули, посилаючи вниз тисячі дрібних осколків; шибка з крижаним скрипом дала звивисту тріщину.

Повітря кімнати наповнилося їдким запахом.

Процес заключної трансформації входив у повну силу.

І в цю мить Відривач голів побачив…

…очима дванадцятирічного хлопчика Гери старий фотосалон із типовим інтер’єром та фотокамерою, що кріпилася на тринозі.

Опукла, як єдине око циклопа, лінза була спрямована прямо на хлопчика, і, здавалося, наче в її бездонній глибині щось вичікує зручного моменту, щоб вирватися назовні.

Погане воно чи добре, але це все одно дуже тривожить Геру.

Фотограф, чоловік років за сорок, із лисиною, що робила його схожим на професора, виринув із-під накидки і сказав:

— Якщо ти сидітимеш із таким обличчям, то років через двадцять твої діти вирішать, що в цій країні було нещасливе дитинство, — він змовницьки підморгнув Гері. — Ти можеш усміхнутися? — запитав фотограф. — Чи хоча б зробити вигляд, що усміхаєшся?

Гера знизав плечима й розтяг губи у вимушеній усмішці.

— Ну, не так похмуро, — оцінив фотограф і знову пірнув під темну накидку.

— Так… — донісся його голос до Гери. — Не рухайся…

На нього знову дивилося скляне око об’єктива, чорна зіниця якого ось-ось розкриється. І це викликало в хлопчика нові неприємні відчуття. Йому хотілося якнайшвидше закінчити зйомку — наче входиш із хворим зубом у кабінет дантиста і мрієш про те, коли вийдеш нарешті з готовою пломбою. Тільки фотографування здавалося ще гіршим — може, через абсолютну невідомість, яка таїться в чорній, як космос, глибині об’єктива. Контраст підкреслювали промені прожекторів, що сліпили очі.

Навіть штучна посмішка довго не протрималася.

— Чорт! — фотограф випрямився, темна накидка одним кінцем лягла йому на плече. — Ну що це таке?

— Не знаю… — пробурмотів Гера, намагаючись якнайменше дивитися в об’єктив камери. А може, — промайнула думка, — може, просто не дивитися, коли… Але в тому-то й річ: об’єктив наче притягував його погляд із якоюсь магнетичною силою.

— А ти часом не боїшся? — Гері здалося, що погляд фотографа став особливо зацікавлений.

— Не те щоб… — почав Гера і зніяковів.