Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

й братів можуть забрати. Знову позалишаються сироти та вдовиці. Каліки та розбиті хижі. Мало тих німців навчила Перша світова. Та так їм треба було дати, аби в декого з тої войовничості і корінець не залишився. Тоді би не було такої жури на людей. То всюди тепер лише говорять про війну…».

Пароплав ріже синє скло моря, — лише тулубчасті хвилі ненависливо шибають собою та розбігаються…

На горизонті з’явилося величезне місто. Воно зовсім не цікавило Івана. Він думав про свій малеьникй край, котрий також може роздавити отой проклятий німець, коли полівлять-попустять чехи.

«Ба ци можуть так нагально виступити проти держави? Мусять їм перестати дорогу! Ачей не будуть дурнями штемпельованими. Бо так може світ загубитися…».

* * *

Іван уже не спав, коли постукали у двері. Хто би то так рано міг прийти? Відчинив двері. Перед ним стояли двоє: один в чорних окулярах, низенький, худорлявий, з невеличкою парасолькою, що захищала його лице від сонця, бо й так уже добре присмажився, а другий — повніший, у білому костюмі та ширококрісному брилі з рисовою соломи. Худенький спитав:

— Кротон-Сіло?

— Ні, лише один із них, — відповів Іван. — Сила.

— По-німецьки чи по-англійськи можете розуміти нас?

— Не так і не так. Я — русин.

— Руські? О, Владівосток! — товстенький показав рукою вбік. — Моска?

— Ні, ще не був. Я з того кінця світу. З Карпат.

— Скарпат? Скарпат? — здогадувався та ніяк не приходило йому на тямку таке місто. — Скарпат? Ол райт![100] — поправив собі окуляри. — Можна зайти у ваш дім?

— Прошу, прошу.

Худенький японець почепив свою парасольку на спинку стільця, присів із своїм напарником за маленьким столиком, склав руки, ніби для молитви, та й продовжував англійською мовою.

— Мене звуть Затояма. Його звуть — Токедзо. Токедзо — борець. Він має силу. І ви маєте силу. Позмагаєтесь?

— Сам я нічого вам не можу відповісти. У мене є для того своя господиня. Я з нею маю договір.

— Ол райт! Ол райт! — зрадів чомусь чорно окулярник. — А ви? Ви самі не проти?

— Не проти. Помоцуємося, як дуже хоче. Айбо кажу наперед: задар я бавити не буду. Мені треба гроші.

— Вам треба гроші. Токедзо треба гроші. Хто буде міцнішим, той забере гроші.

— Яку суму закладаєте?

— Ієни або долари?

— Нащо мені ваші ієни? Долари.

— Двадцять п’ять тисяч.

«Двадцять п’ять тисяч. То би добра сума була. Уже би й домів можна піти. Айбо, що на то скаже пані Герцфертовова?.. Най каже, що хоче. Я буду бавити, а не вона!».

Пішли в її кімнату. Власниця цирку одразу замовила міцний чай з лимоном.

— Нема ще такої сили, аби мого витязя зломила! Я в ньому більше переконана, аніж у собі. Раз він, мій дорогий витязь, не заперечує, то я тільки можу підтримати вашу пропозицію, шановні.

— Двадцять п’ять тисяч доларів — перша ціна! — радо сповістив Затояма.

— П’ятдесят тисяч! І ні на крок не відступлю! — заіскрилися очі в пані Герцфертової.

Від несподіванки Іван аж поважчав і переступив з ноги на ногу. «А коли я відкажуся, корінець би їй висох?.. За то не думає. Як на торговиці за маржину договоряються… Роби, Іване, що хоче пані, та й на тому будь здоров. Та й у договорі так записано: коли артист відказується, вона має право вигнати його на вулицю. І поскаржитися ніде не можна. Без опротестування в будь-які державні органи. Сам таке підписав. Айбо розщибанка не входить до моєї роботи. Ба ци відказати їй? Бо вже, мабуть, доста козичиться зо мною».

Іван лише позирає на пані Герцфертовову, бо не все розуміє, про що цвейкають з баркастим японцем. Певно договорилися, бо весело прощаються.

— Витязю мій любий! — підійшла впритул до нього. Облизала губи, як після меду. — Дорогий мій, ми заробимо великі гроші! Ми виграємо з японцями, чи не так?

— Пані Герцфертовова, цікаво знати мені, хто це — «ми»?

Власниця цирку відступила на півкроку. «Що з ним сталося? Хто його навчив перечити мені? Чи не змовини якісь проти мене?».

— Як це — хто? Я і ви. Ви без мене, а я без вас не робимо й кроку, чи не так?

— Коли як вам захочеться. Без мене ви домовлялися в Оттаві й Пекіні, в Бєлграді й Софії, у Варшаві й Будапешті, в Стамбулі й Анкарі… Доста вже чи ще рахувати? Гадаю, що немало перепало вам, коли у Відні я тягнув зубами платформу з меблями. А коли в Женеві я держав дві машини руками, за то вам також нічого не заплатили?

— Ну, ну, це вже ви перебільшуєте, — осміх зробила вимушено. Самими губами. — І занадто перебільшуєте. Хіба я коли-небудь вас скривдила? Ви, сподіваюсь, такого не пам’ятаєте в своєму житті. Ніколи такого не зроблю, бо совість не дозволить мені. Я лише стережу, аби вас ніхто не обманув. На цей раз ви будете мати двадцять п’ять тисяч доларів!

— Половинете, кажете? Так я розумію?

Вона зиркнула на носок туфлів, які ще не встигла почистити від легкої пилюки. Ладна була зарізати зубами, але перед Силою цього робити