Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

потягнувся до листка. Франц стиснув папірець ще міцніше й почав голосно й чітко читати:

Люба Мамо, я покидаю Ваш дім назавжди. Він був для мене швидше в’язницею, аніж домом, радше похмурим льохом, аніж спокійною пристанню. А в цьому льосі мене принижував скажений тиран, який не бажав мене розуміти й мав лише тупе уявлення про світ, у якому кожен поет — це жид або гомосексуаліст. Він уважає, що щастя можуть досягти лише інженери на залізниці. Я полишаю гімназію і йду до жінки, з якою хочу прожити до кінця своїх днів. Не шукайте мене. Я люблю Тебе і дядька Ебергарда. Зоставайся здорова й прощавай назавжди

Твій Ервін.

Франц закінчив читати, підніс голову й глянув на брата. У його очах чаївся вирок.

— Він вважає тебе батьком, — просичав крізь зціплені зуби. — Домігся свого, так, ти, свиняча пико? Виховав мого сина, так? Свого не міг зробити своїм поламаним членом, то взявся виховувати мого…

Ебергард Мокк запнув пальто, підняв комір, натяг на голову капелюха й вийшов геть. За мить він повернувся по квадратну пляшку горілки Шірдевана, що її так любив його старший брат Франц Мокк.

Бреслау,

середа 21 грудня,

за чверть п’ята пополудні

У кондитерській «Сілезія» на Олауер-штрасе було гамірно й тісно. Офіціантки в синіх сукенках з мереживними комірцями, сповиті туманом цигаркового диму, долали трасу від стійки до мармурових столиків, запотілих дзеркал, галасливих торговців, чиновників, що запихалися струделями, та печальних гімназистів, які виливали на паперові серветки свої любовні страждання, якомога довше зволікаючи зі сплатою рахунків.

Один з багатостраждальних Вертерів саме був зайнятий пошуками метафори, яка б найкраще, у манері експресіоністів, передавала Катуллове odi et аmо,[54] коли на серветку, що її він помережив проявами своїх суперечливих почуттів, впала тінь. Хлопець підвів голову й упізнав пана Ебергарда Мокка, дядька його друга Ервіна. За інших обставин він щиро зрадів би такій зустрічі. Та зараз, побачивши кримінального радника, хлопець зніяковів, так само як тоді, коли після кількох безплатних уроків латини, на яких Мокк допомагав їм зрозуміти складний стиль Лівія, вони запросили радника саме до цієї кав’ярні й слухали його поліцейські оповідки. Не кажучи ані слова, Мокк сів біля гімназиста й усміхнувся до нього. З кишені пальта він витяг портсигар, замовив у кельнерки каву і шарлотку. Учень теж не озивався й думав, як зробити, щоб мовчанка тривала вічно. Він знав, навіщо прийшов кримінальний радник.

— Скажіть-но мені, Брісскорне, — Мокк підсунув портсигар співрозмовникові, — де мені знайти Ервіна?

— Він повинен бути вдома, — не дивлячись на Мокка, парубок витяг цигарку з-за гумки.

Мокк знав, що Брісскорн говорить неправду, що його слова — це незграбний жарт, такий самий як і той, про який колись розповідав Ервін. Коли латиніст Пєхотта запитав, де в цьому реченні присудок, той відповів, що між першим словом речення і крапкою. Мокк був упевнений, що Брісскорн говорить неправду, бо дядько розпочав би свої пошуки з дому, а не з цієї парилки із тістечками, кавою й теплими липкими лікерами. Про це знав би кожен втаємничений в Ервінову втечу, тож кажучи «Він, певне, удома», гімназист сказав: «Я знаю, де він, але вам не скажу».

— Мій любий Брісскорне, — Мокк втупився в співрозмовника, — вам відомо, що викладач Пєхотта це мій товариш ще зі студентських часів? Причому добрий товариш, майже друг. Ми багато разом пережили, випили не одне пиво на студентських вечірках, не раз і не двічі пітніли зі страху на студентській лаві, коли професор Едуард Норден вдивлявся в нас, вибираючи чергову жертву, яка проаналізує метрику якогось хору в Плавта… Так… — він ложечкою поділив шарлотку. — Ми були друзями, такими ж, як і ви з Ервіном, моїм небожем, ми довіряли один одному. Жоден із нас не виказав би іншого. Але якби Фердинанда Пєхотту розшукував у ті сиві часи його родич і друг, аби з ним порозмовляти й запобігти якійсь дурниці, я зламав би слово, дане Пєхотті…

— Ви гадаєте, пане раднику, що я викажу друга, спокусившись такою цікавою пропозицією? — Брісскорн крутив у довгих пальцях чергову цигарку. — Адже я знаю, що Пєхотта мене ненавидить і радше відмовиться від дружби з вами, аніж припинить мене мучити…

— Ви мене ображаєте, — Мокк допив каву, встав з-за столу й уважно намацав пляшку в кишені пальта. — Ви сумніваєтеся в моїх словах… Ви кмітливі й добре зрозуміли, що я вам пропоную, але ви гадаєте, що я хочу вас обдурити, що я дрібний шахрай, такий собі крутій, так? Знаєте, юначе, що таке чоловіча дружба?

— Ервін в Інґе Ґензеріх, — вимовив Брісскорн, зім’явши в пальцях незапалену цигарку. Світлий тютюн «Джорджія» розсипався по мармуровій стільниці.

— Дякую вам, — Мокк простягнув йому руку. Гімназист схопив її й міцно тримав.

— Чоловіча дружба й чоловіче слово