Читати книгу - "Поїзд, що зник"

Я спочатку не врубався:

- До чого тут номер? Без номеру я.

А він мені в обличчя свою долоню тицяє, а на ній чорнилом величезна така цифір награмузькана.

- Тут усі з номерами. Тому що згідно з записом. Котись у кінець черги, там тебе, розумного, запишуть. А то - лізе! Ну зовсім молодь знахабніла!

Мені зайвий скандал потрібен, як чукчі босоніжки. Під Новий рік. Кажу сумирно так:

- Товариші, ви не зрозуміли, я по роботі…

А у мого пронумерованого гальма взагалі відмовили:

- Тут безробітних немає! Киш звідси, а то зара як бортану!

Ну добре, він сам хотів. Беру його однією рукою за краватку, а другою з розгону встромляю йому в ніс свої “кірочки” в розгорнутому вигляді. І кажу на верхньому регістрі:

- Громадяни! Номер мого службового посвідчення - сто сорок вісім! Я старший інспектор карного розшуку Сирота. Зараз викликаю наряд і притягаю всіх вас за зловмисну протидію роботі органів. І ви дочекаєтеся своєї черги на прийом, але не тут, а в капезе. А ти… як там тебе? - п’ятдесят третій - підеш головним підбурювачем. Надовго.

Народ, природно, швиденько по кутках і по стільцях, а той, котрий всю цю бучу вчинив, раптом став мені найліпшим другом:

- Про що мова! Якщо по роботі, то будьте ласкаві! Наші покійнички зачекають. Їм уже поспішати нікуди. А ти проходь, люб’язний, проходь!

Завідуюча, типова начальниця у віці, який важко приховати, навіть не вчиталась у письмовий запит, що я приніс, а одразу шурхонула його у шухляду.

- Наш відділ, товаришу інспекторе, до цього непричетний. Тільки не заперечуйте, що всі так кажуть. Звичайно, перевіримо у вашій присутності. Але тут одне з двох: або паспорт вашого покійника продала комусь паспортистка, або між тим, як людина зникла і тим, як вона була визнана мертвою хтось цього ж паспорта привласнив. До речі, паспорта він не губив?

- Теж варіант. Але не губив, а потім… Чекайте, а як це - людина визнана мертвою?

Начальниця навіть руками сплеснула:

- А ще в міліції служить!

- Я не тупий, просто не з того відділу. Ми мертвих бачимо або на місці вбивства, або у морзі. А ці, котрі займаються зниклими - так вони навіть не у нашому корпусі сидять.

Начальниця зглянулась і коротко пояснила, що є мертві - і мертві. Нормальні - це ті, на яких приносять довідку від лікаря, натомість одержують свідоцтво про смерть - і нехай покійному земля буде пухом. А буває так, що людина зникає, її шукають, шукають - безрезультатно. Тоді подають до суду на визнання такою, що померла. А вже на підставі цього рішення виписуємо свідоцтво.

- І часто це буває?

- Та ні. Зараз не дуже. Кільканадцять випадків на рік - і то багато. Це в п’ятдесятих, після реабілітації цілий потік пішов. Але там теж були документи з адміністрації табору чи в’язниці. Я тоді тільки починала. Пам’ятаю, в усіх одна причина смерті записана: гостра серцева недостатність. Це зараз на такий контингент правду пишуть: “Розстріл згідно вироку суду чи військового трибуналу”. А тоді…

Начальниця встала, увімкнула електрочайник, заколотила розчинну каву з пінкою у двох великих керамічних чашках і одну поставила переді мною. Фігура у неї збереглася набагато краще, ніж обличчя. Хоча можливо, вона обшивалася в номенклатурному ательє жіночої білизни, що від “Комунару”.

Від автора: Спецательє “Комунар” за радянських часів у Києві обслуговувало так звану номенклатуру - від першого секретаря ЦК КПУ і його родини до райкомівської дрібноти. Основна точка містилася на вулиці Заньковецької біля Пасажу. Щодо “супружниць”, то вони маскували свої перегодовані тілеса корсетними виробами вищезгаданого ательє з вулиці Червоноармійської - навпроти магазину “Філателія”. Приналежність до “Комунару”, нехай навіть напівлегальна, вважалась обов’язковою ознакою радянської еліти.

Олекса Сирота:

Начальниця вийшла на секунду, щось наказала людині, котру не було видно з мого місця, повернулась і не без задоволення допила каву.

- Ви знаєте, товаришу інспекторе, років п’ять тому у нас тут керівництво розгром учинило. Вигнали з роботи мою попередницю, ще декого. Схожа була ситуація. Тоді якраз кадебе валютників ганяло, от дехто із них і купив собі довідку про смерть. А сам зашився з краденими документами. А ми що? Ми ж свою людину в морг не посилаємо і трупи у трунах нам під двері не приносять. Немає такої інструкції. Є довідка від лікаря встановленої форми, печатка-підпис на місці - отримуй свідоцтво про смерть. Ви звернули увагу, що у нас практично немає черги?

Я посміхнувся, і начальниця одразу похопилася:

- Звісно, в порівнянні з рештою відділів. Хоча, з іншого боку, куди цим бідолахам поспішати?

- Так через що, кажете, розгром був?

- Я ж вам пояснюю: лікарі довідками торгували, а побили нас. Потім, щоправда, вибачилися.

- А що, тих, кого зараз розстрілюють - теж у вас реєструють?

- А де ж іще? Людини немає, а проблеми лишаються. Сімейні, квартирні, спадкові… А вже де покійник похований, чи на Байковому, чи десь під плотом, то вже для закону не має різниці.