Читати книгу - "Роман шукає"

153
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 75 76 77 ... 100
Перейти на сторінку:
непоказне створіння, яке пов’язувало свою біленьку хусточку так низько на чоло, що тільки очі ледь визирали з-під неї, треба називати Хросею, хлопці дізналися від Щербини. Щербина останнім часом підозріло багато говорив про санітарку, хвалив її. Здебільшого ці розмови точилися за сніданком чи за обідом. Це було тим більш підозріло, що Щербина завжди їв мовчки. Те, що мовою військових статутів називалося «прийомом їжі», — дуже відповідальна справа, яка вимагала ретельності й уваги. А Щербина навіть тоді, коли не тримав у руках ложку, не був охочий розпатякувати. Тепер він змінився, їв неуважно, кудись замріяно дивився повз миску, сам до себе винувато посміхався й казав:

— От славна молодиця, ота Хрося. Диви, як вона чисто прибирає. По-хазяйськи! Інше стерво мазне туди-сюди ганчіркою, віником куряву здійме до стелі — прибрала називається. А Хрося — ні, Хрося не така. Що беручка, то вже беручка. Вже як прибирає, то прибирає. Бачив, Ігоре, як вона прибирає?

Ігор кивав головою і мукав щось нерозбірливе. Рот у нього був зайнятий, та й взагалі він ніколи не придивлявся, як там Хрося прибирає. Але Щербині був потрібний співрозмовник. Ігор відчував це і, ковтнувши, мляво підтримував розмову.

— Скільки цій Хросі років? — запитував він знічев’я.

— Та молода ще, — з готовністю відгукувався Щербина. — Сорока ще нема. Років тридцять сім, може, тридцять вісім.

Ігоревій матері теж було тридцять вісім років, та він вважав її старою, як і належить матері. Матері завжди старі. А тут… Виходить, Хрося ровесниця його матері, тобто жінка похилого віку, а для Щербини, бач, молода — «ще й сорока нема». Доки ж людина може бути молодою?

Того дня Щербина вперше не пішов на заняття бухгалтерських курсів, з нетерпінням никав по коридору, ніби когось очікував. Семен Анципер лежав у палаті сам. Він розкрив Ігореву книжку «В царстві води й вітру» й одразу ж заснув. Спалося йому завжди після цієї книжки солодко й міцно. І коли він прокинувся, ніяк не міг збагнути: спить він ще чи вже прокинувся і що зараз — вечір чи ранок. Анципер хотів був підвестися на ліжку, запитати хлопців, чому вони досі не увімкнули світла, але тихий, якийсь збуджений пристрасний шепіт зупинив його.

— А навесні ми за качиними яйцями на човнах добиралися, — почув Семен Щербинин шепіт, але не міг зрозуміти, з ким це той говорить і чому в сутінках. — Десна розливається навкруги — як те море, всі луки позаливає, а на горбочках, на купинках качки гнізда мостять і яйця туди кладуть. У вас на Кіровоградщині того не побачиш, а в нас же тих річок… Ми за яйцями на човнах добиралися. Але всіх не брали, ми діло знали, та й старші нас учили: беріть з гнізда по одному яєчку, бо цього року ти всі яйця вигребеш, на той рік усі вигребеш, дивись — качки і переведуться. Ні-і, тут треба по-хазяйськи… Привозили ми тих яєць, хоч і по одному з гніздечка брали, човнами цілими, було, наваримо чи насмажимо… А березовий сік!

— Я ніколи й не пробувала березового соку. Мабуть, воно й справді смачно… А у нас у степу під Кіровоградом де та береза візьметься…

«Хрося, — зрозумів Анципер. — Так он з ким Щербина перешіптується! Ану, полежимо, послухаємо, що воно далі… Оце хлопцям сміху буде».

— Ну от, бачиш, — казав Щербина. — Справді, що там у вас під Кіровоградом? Степ — як дідова лисина. Як гукнуть: «Воздух!» — то й сховатися ніде, а поки тую індивідуальну ячейку викопаєш… А в нас ліси, а в нас луки які! А озера!.. А що вже тієї риби, грибів. А ягід, як того гною…

Вона тихо засміялася.

— Чого це ти? — стривожено запитав Щербина.

— Що ви так рівняєте — ягоди й гній.

— Це я так, для прикладу. Багато там їх у нас… — знітився Щербина і, щоб звести розмову на інше, запитав: — А чого це ти на мене «ви» кажеш?

— Як же я маю казати незнайомому, чужому мужчині?

— Я не чужий.

— Всі ви не чужі…

— Я не як усі. Я тобі діло кажу. Кидай своє місто, кидай свого віника!

— З ящика я хліб їм.

— Воно правильно, їси. Але у мене в хаті ти господинею будеш, а тут ти наче наймичка.

— Робота…

— Та воно правильно, робота. Від роботи ще ніхто не вмер, тільки без хліба… І там тобі робота знайдеться. Ти житимеш за мною, як за кам’яною стіною, і горя не знатимеш.

— Що ви таке говорите?

— Я тобі діло кажу. Ти не дивись, що я інвалід, мені он протез зроблять, і я на ньому навіть косити зможу… От приїду, причеплю протез — і брат ти мій!.. Ти не сумлівайся…

Хрося мовчала довго, напружено. Щербина засовався, аж пружини зарипіли, почав переконувати її знову:

— Та подумай ти… Ти ж сама, як билина в полі, ні роду, ні плоду. Чоловіка вбили, дітей нема. Ми ще з тобою не столітні, у нас із тобою ще й дитина буде, в школу піде, інститут закінчить. Ми живучі, нам ще жити з тобою і жити…

— Дитина… — вона чи то схлипнула, чи то засміялася. — Теж вигадаєте — дитина. Стара я вже.

— Не стара, не стара! Ти подумай, не кажи одразу, маємо час, поки мені той протез ізроблять.

— За хустку вам спасибі… Я про таку й не мріяла. І якраз на свято. Та надто вже вона дорога. Нащо ви?..

Щербина сердито засопів.

— Хустка… Що я, сам її запну? Нащо вона мені? Кому я маю її дарувати, коли зостався сам як палець?

— Велике вам спасибі. Ви й справді не такий, як усі. 1 якби ви в місті залишилися, то я б, може… А так не вийде. Не поїду я в село. У мене тут і робота, й кімната, і сусіди. Куди я до нових людей?..

1 ... 75 76 77 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роман шукає"