Читати книгу - "Галка"

МЗД-5, з радіомінами, про які розповідав тобі, Галко. Там моє місце. Ось у тумбочці лист від інженер-полковника Старинова. Він натякає, що їхній Український штаб партизанського руху вже готує десанти. Звичайно, полетять на свою землю і поляки, і словаки, і чехи, щоб одразу і наших прийняли там за своїх. Я написав, щоб і для мене забронювали місце на «дугласі».

— Даєш ти! — засміявся Кудрявий. — Одужай спершу.

— Був би гусячий жир, рани б давно зажили…

— Чого захотів: знайти гуску в Ленінграді! — з сумом констатував Кудрявий.

— Зажди! Мав я знайомого агронома в радгоспі. Може, десь розжився б! Та як туди проскочити? — заклопотався Галка.

— Облиш. Гуска — це фантазія. Добре, що є пеніцилін, — сказав, зітхнувши, Олексій Петрович і пошепки запитав: — А ви, мабуть, до братів-прибалтійців? По очах бачу, що думки ваші і тут, і десь там. Особливо стривожений Галка. Га?..

— Згадав про Петра, і серце забилося, — відповів Галка. — Так тривожно було напередодні смерті батька. Ходив; мов потороча, тої години.

— Так, з Петром кепське діло. Ідіть до нього, передайте вітання й від зловмисника, — кивнув головою Олексій Петрович. — Зайдете ще на цих днях?

— Не знаємо, — прошепотів Кудрявий, сумно всміхаючись.

— Значить, у відрядження… — сказав глибокодумно Олексій Петрович, розуміючи, чому хлопці вже не прийдуть його провідати. — Бажаю вам удачі! Будьте з людьми завше добрими й увічливими. Війна війною, а ввічливість — насамперед.

— Мабуть, за це ми і любимо тебе, зловмисник! — сказав Кудрявий і потис руку пораненому. — О, сили в руках набирається…

— Підведуся. І теж махну туди з хлопцями інженер-полковника Старинова, на зло і велику шкоду гітлерівцям. Це вже точно! — запевнив Олексій Петрович. — Ідіть до Петі.

Лейтенант Петро лежав у палаті другого поверху біля вікна. Обличчя знекровлене, у променях весняного сонця воно було зжовклим, мов кленовий лист, що, відживши своє, ліг на землю. Джерело життя і символ життя — сонце, а Петро на смерть схожий.

— Я так вас чекав. Боявся… — ледве прошепотів Петро, не договоривши.

— Заскочили до Альоші, — виправдовувався Кудрявий.

— Ми з ним перемовляємося через сестричку, — сказав, безнадійно всміхнувшись, Петро. — Як там у вас? Розказуйте.

— Дали нам новий маршрут, — загадково мовив Кудрявий, щоб не було зрозуміло іншим, котрі лежали в палаті.

— А мене ось так підкосив клятий власовець! Учора були Короп і Орел. Виявляється, на руках цього зрадника кров і наших Вані й Сокола? Не маю змоги тепер підвестися. Я б знайшов того Кротова і на краю світу. А будь ти, перевертню, тричі проклятий! Підсік мене під самий корінь. Мої останні при житті слова — прокляття всім пристосуванцям, які стають зрадниками у тяжкий для Вітчизни час.

Кудрявий нахилився і поклав руку на чоло Петрові.

— Якщо життя — вогонь, то він у мене дотліває. Це я відчуваю. Скажете Савичу, нехай напише моїй мамі, що був поранений тяжко у бою з німецькими фашистами…

— Савича нема: У відрядженні. Напише Іван Сергійович! Я передам твою просьбу, — пообіцяв Галка.

— Спасибі! — ледь чутно прошепотів Петро і пробував звестися на лікті.

Кудрявий і Галка кинулися йому допомогти. Зводився Петро, скрегочучи зубами. То він напружував уже останні сили, яких у нього, як і в кожного, не бездонний колодязь. Раптом очі у Петра неначе змістилися, стали невиразними, і він став вигукувати:

— Куди ти стріляєш? У кого стріляєш? Хлопці! Тут зрада!.. Ідіть у ліс! Зі мною вже все!.. Ще мить — і я пристрелюся. О!.. Ну й шарф у тебе, піжон з Ліговського бульвару! О!.. Який шарф! Райдуга…

— Заспокойся, Петю.

— Ти розбуркав усю палату… — втішали як могли пораненого й хворого Галка і Кудрявий.

Та марно. Свідомість, глузд уже покинули Петра. Життя його дотлівало. Мабуть, оцей спалах останній. Десь вихопився з глибини душі вітерець, дмухнув на жаринки, і вони, взялися вогоньком.

— Мамо! Дай мені яблуко! Червоне! — зненацька прошепотів Петро, напружуючи зусилля.

Свого, Петрового, голосу у нього вже не було. Він простяг уперед руку, розтулив пальці, щоб узяти, навіть схопити яблуко. Та рука зненацька впала на простирадло, судорожно здригнулася, а пальці затіпалися, мов по них пробіг електричний струм, а потім зігнутими заклякли, ніби Петя схопив жадане яблуко. А на устах усмішка — перемога! А обличчя зжовкле, як кленовий лист, що ліг на землю, розпрощавшись з гілочкою, з життям, щоб продовжити існування клену і новому поколінню листя.

— Лікаря сюди! — гукнув Кудрявий.

Він ще не помітив, що Петро вже не дихав. А Галка по-своєму «розшифрував» оцю трагічну мить:

— Відстукав наш Петя «ес-ка» — сигнал «кінець сеансу» і в сигналі тому — згадка про рідну матір і яблуко.

Прийшли лікар і сестра, втупили погляди на мертвого.

— Таки ви встигли. Він так ждав вас, так ждав! — сказав лікар, стуляючи Петрові повіки.

Кудрявий і Галка дивилися один на одного нерозуміючими очима. Обох їх потрясли останні секунди життя Петра, коли той навіть у безпам'ятстві хотів зупинити того, хто стріляв у нього, і звертався до своїх, щоб пішли подалі з того лугу й виконали завдання командування. Ось чим жила ця людина до смертельного часу свого. І ще отим яблуком. Можливо, то був найдавніший епізод, який могла зафіксувати Петрова пам'ять. Хлопчика манила мати яблуком, і він топав до неї ніжками і таки схопив червонобоке яблуко як найвищу мрію свою. Можливо, то була перша у його житті перемога. А переможці завжди горді й усміхаються. Особливо у дитинстві, коли ще