Читати книгу - "Вигнанці"

брата, Монреаля. На крутій стежці, обгородженій частоколом, яка сполучала дві частини міста, перед їх очима скупчилось, ніби в фокусі, все канадське життя — солдати в широких капелюхах з пір'ям і перев'язями через плече, прибережні жителі в грубій селянській одежі, що мало чим різнились від їхніх бретонських і нормандських предків, і, нарешті, молоді ферти з Франції та околишніх маєтків. Тут же тинялись невеликі групи «лісових бродяг» або мандрівців у мисливських шкіряних куртках, штиблетах з торочками і в хутряних шапках з орлиним пером. Ці люди раз на рік з'являлись у містах, залишаючи своїх жінок-індіянок і дітей у далеких вігвамах. Були тут і червоношкірі: алгонкінці, рибалки й мисливці, дикі мікмаки зі сходу і абенакійці з півдня, а серед юрби всюди мигтів темний одяг францисканців або чорні ряси й широкі капелюхи єзуїтів.

Такі були люди, що купчились на вулицях столиці цього дивного паростка Франції, пересадженого за тисячі миль від рідної країни на береги великої річки. І дивовижна була ця колонія, можливо, найцікавіша у світі. Вона простяглась на тисячу миль від Тадусака аж до торговельних постоянок на берегах великих озер, обмежуючись здебільшого вузькими смугами обробленої землі понад берегами річок, за якими височіли дикі лісні обшири і невідомі гори, спокушаючи селянина проміняти заступ і соху на вільніше життя з веслом та рушницею. Невеликі, але рідкі просіки, чергуючись з маленькими рубленими будиночками, обгородженими парканами, показували шлях, яким ішла цивілізація в середину величезного материка, важко борючись за існування і трохи не гинучи через суворий північний клімат та лють безпощадного ворога. Все біле населення цієї величезної округи, разом із солдатами, монахами й жителями лісів, з жінками й дітьми, не досягало двадцяти тисяч душ, але енергія їх була така велика, а вигоди центрального урядування такі значні, що вони наклали свій відбиток на весь материк. Тоді як заможні англійські переселенці задовольнялись життям у своїх маєтках і сокири їхні ще не стукали по той бік Аллеганських гір, французи вигнали вперед своїх піонерів-місіонерів у темних рясах і мисливців у шкіряних куртках до найвіддаленіших меж материка. Вони зняли карти озер і розпочали мінову торгівлю з лютими сіу на великих рівнинах, де дерев'яні вігвами поступились перед наметами з шкір. Маркет пройшов по Іллінойсу за течією великої річки і дійшов аж до Міссісіпі, перший з білих побачивши каламутні хвилі бурхливого Міссурі. Лассаль зважився пройти ще далі, проминув Огайо і, досягши Мексіканської затоки, підняв французький прапор на тому місці, де потім виник Новий Орлеан. Інші добулись до Скелястих гір і до неосяжних пустинь північного заходу, проповідуючи, провадячи мінову торгівлю, обдурюючи, хрестячи, спонукувані найрізноманітнішими мотивами і сходячись між собою тільки в одному — в безстрашній хоробрості й спритності, які виводили їх цілими з усіх небезпек. Французи були на північ від британських селищ, і на захід, і на південь від них, і якщо материк тепер не весь належить французам, це вже, звичайно, не вина залізних предків нинішніх канадців.

Усе це де Катіна пояснював Аделі того осіннього дня, намагаючись відвернути думки її як від скорбот минулого, так і від довгого тоскного шляху, що ждав їх у майбутньому Звикши до сидячого життя в Парижі й спокійного пейзажу берегів Сени, вона вражено дивилась на річку, ліси й гори і з жахом хапалася за чоловікову руку, коли, бризкаючи піною з весел, проносився повз них човен, повний диких альгонківців, одягнених в шкіри, з обличчями, розмальованими білою й червоною фарбами.

Річка з блакитної знову стала рожевою, стара фортеця знов одяглась у пурпур заходу, і втікачі, підбадьорюючи один одного, зійшли в свої каюти, кожен несучи тягар на серці.

Койка де Катіна була коло одного з гарматних люків, і він мав звичку не зачиняти його, бо поряд містилась кухня, де варили на весь екіпаж, а тому повітря було надто тепле й задушне. Тепер він ніяк не міг заснути і перевертався під ковдрою, перебираючи в думках всілякі способи, як утекти з цього проклятого корабля. Та коли б навіть і вдалося втекти, куди ж подітись? Вся Канада закрита для них. В лісах на півдні повно лютих індійців. Щоправда, в англійських колоніях вони могли б вільно визнавати свою віру, але що робити йому й жінці його без друзів, серед чужого народу? Якби не зрадив їх Амос Грін, все було б добре. Але він покинув їх. Звичайно, у нього не було причин діяти інакше. Він не рідний їм та й так уже зробив чимало послуг. Дома його ждала сім'я і улюблений лад життя. Чого ж йому гаятися тут ради людей, які познайомилися з ним лише кілька місяців тому? Цього не можна й вимагати… І все ж де Катіна не міг примиритися з тим, що сталось.

Але що це? Серед тихого плеску хвиль нараз пролунало різке: «Тс-с-с»… Мабуть, плив якийсь човняр чи індієць. Звук повторився ще настирливіше. Де Катіна сів на койці і почав озиратись. Звук, безперечно, линув з відчиненого гарматного люка. Він заглянув у нього, але перед очима був тільки широкий затон, неясні обриси суден і вогні, що миготіли в далині на Пуан-Леві. Він знову ліг на подушку, але в цей час якась річ, ударившись об його груди, з легким стуком упала на підлогу. Вигнанець скочив, схопив з гака ліхтар і направив його світло на підлогу. Перед ним лежала маленька золота шпилька. Він підняв її і, уважно роздивившись, здригнувся з радості. То була його власна шпилька, подарована ним Амосові Гріну на другий день після приїзду цього останнього в Париж, коли вони разом вирушили у Версаль.

Значить, це сигнал… Амос Грін не покинув їх! Увесь тремтячи від хвилювання, де Катіна одягся і вийшов на палубу.

Було дуже темно, і він нічого не міг розглядіти, але мірний звук кроків десь на передній палубі свідчив, що вартові ще тут. Колишній гвардієць підійшов до борту і втупив погляд у пітьму. Він розпізнав невиразні обриси човна.

— Хто тут? — прошепотів він.

— Це ви, де Катіна?

— Так.

— Ми приїхали по вас.

— Хай благословить вас бог, Амос.

— А ваша дружина тут?

— Ні, але