Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих"

вони жили стільки років, раптом перестало існувати. Інга ніколи не забуде тих кількох годин перед вступом поляків: у містечку панувала тиша, немовби війна про них забула, а на вулицях, під будинками, юрмилися в тривожному очікуванні люди, які ще вчора ходили в мундирах нацистської партії, фольксштурму або СА. Ніхто й не думав про оборону: керівник Ліги німецьких дівчат, одягнена в барвисту спідницю, тягла з крамниці до льоху мішок картоплі, блокфюрер нацистської партії красувався в полатаній куртці і порваних чоботях. Він схожий був на волоцюгу.

— Що сталося з німцями? — запитала його Інга. У відповідь він тільки махнув рукою.

Поляки вступили в місто по шосе з боку Бреслау — запилені, із зброєю напоготові. Вулиці вже були порожні, будинки наглухо зачинені. Потім показався танк і зупинився. Інга бачила його башту з дулом гармати.

Але все це ще не було найгірше, найгірше мало статися. Минула безсонна ніч, вони чули на вулиці тупіт чобіт, автоматні черги, різкі голоси, які говорили щось незнайомою мовою. Всі сиділи у великій кімнаті: Берта, Шенк, Анна-Марія і вона, боячись запалити світло і навіть голосно розмовляти. Інга подумала, що ще недавно німці були в Польщі, що й вони так ночами ходили по польських містах, але ця думка не принесла полегшення. Вона тільки посилила страх.

— Чому так сталося? — прошепотіла Інга. — Скажіть мені, чому так сталося?

Всі мовчали. Анна-Марія курила цигарку за цигаркою, нервово ходила по кімнаті й навіть підходила до вікна.

— Будьте обережніші, — гримнув на неї Шенк, — можуть побачити.

Вранці Інга вибігла в сад. День стояв чудовий, була справжня весна. Вершини гір леліли барвами, як завше в цю пору року. Вона заглянула до своєї альтанки й остовпіла. Крик завмер у неї на вустах. На землі лежала Марта. Сукня її була роздерта, а ліва рука перев’язана клаптями. Коли Інга схилилися над нею, вона розплющила очі.

— Марто, Марто… — прошепотіла Інга.

Вона ще не могла повірити, що це справді Марта. Бачила її принаймні раз на тиждень — щонеділі вона бігала в замок Едельсберг. Там у флігелі, в маленькій охайній кімнаті, мешкала Марта.

Здавалося, що вона мешкала там від створення світу. Колись, у ті часи, яких Інга вже не пам’ятала, її чоловік був управителем у маєтку графа. Чоловік помер, і Марта лишилася на правах постійної нахлібниці. Коли граф з родиною покинув замок і звільнив усю челядь, вона одна не схотіла звідти виїхати. їй нікуди було йти. Інга вмовляла її переселитися в місто, до них, адже вона була далекою родичкою Рінгів, але Марта відмовилася. Вона звикла до замку.

— Це, певно, поляки, — прошепотіла Інга, — тебе поранили поляки. Я візьму тебе до себе, ми зробимо тобі перев’язку…

— Ні, — відповіла Марта. — До вас я не хочу.

Інга не розуміла, вона думала, що Марта марить. Але стара жінка немовби вже отямилась.

— Дитино, — шепотіла вона, — ніхто не повинен знати, що я тут. Чуєш? Ніхто, крім тебе. — І потім сталося найстрашніше. Марта розповіла через силу, повторюючи деякі речення, нескладно й невміло, але смисл був ясний. В неї стріляли не поляки. В неї стріляв полковник Рінг, Інжин дядько, той самий Рінг, якого Марта знала майже з дитинства…

Було це так. У полудень Марта почула гул моторів. Вона стояла в дверях флігеля, готова до найгіршого, бо думала, що це вже росіяни або поляки.

Але тут Марта побачила німців. Вони зіскакували з вантажного авто, а з легкової машини вийшов офіцер, якого вона відразу впізнала — це був Рінг. Марта хотіла підбігти до нього, але завагалася, сама не знаючи чому, і лишилася стояти на порозі, відступивши трохи в глибину темних сіней.

Есесівці тримали в руках автомати, а робітники в цивільному виносили ящики з вантажних машин. Марта побачила, що Рінг показує їм відомий тільки графові і, можливо, ще двом—трьом особам старанно замаскований у саду вхід до підземелля замку. Робітники підняли плиту, а потів, коли повернулися нагору, Марта почула короткі черги з автоматів… Чоловіки в лахмітті падали на землю, один з них ще корчився на стежці, і полковник добив його пострілом з пістолета. Тіла повантажили на машину.

Вона стримала окрик, а потім побачила есесівця, який підбіг до Рінга, показуючи йому рукою на двері в флігель. Марта не розчула слів, але була певна, що есесівець її помітив.

Тоді вона подумала, що найбезпечніше буде в парку. Вибігла з флігеля, почула окрик Рінга й побачила в його руці пістолет. Марта кинулась тікати — до парку, густого, як ліс, лишалося ще кілька кроків. Та вона не встигла: відчула удар, але зовсім ніякого болю, і впала на землю. Це її, напевне, і врятувало. Вона знепритомніла, і Рінг уже не перевіряв, чи жива вона. Він завжди був переконаний, що стріляє несхибно. Марта пам’ятала це ще відтоді, як він полював разом з графом. Коли вона прийшла до тями, довкола панувала вже тиша, але боялась вернутися в замок і прийшла сюди.

У глибині саду стояв порожній будиночок, в якому колись мешкав садівник. Інга перенесла туди Марту, пообіцявши, що нікому — ні Берті, ні Шенку, ні Анні-Марії — не заїкнеться про неї. Дівчина нишком принесла з дому ковдри, приготувала Марті попоїсти. Потім зробила їй перев’язку. Інга трохи на цьому зналася, бо в Лізі німецьких дівчат скінчила санітарні курси.

Уже смеркалося. По бруку знову з гуркотом проїжджали гармати, вантажні машини, а солдати на них співали. Інга стояла біля вікна й дивилася крізь щілину в шторах. Вона намагалася не думати.

— Відійди од вікна, — почула вона голос Шенка. — Вчора у Познерів знайшли зброю. Ходять по домівках.

— Хай прийдуть, — відповіла Інга. їхній страх, їхня тривога зараз викликали в неї тільки ненависть. Нехай же нарешті прийдуть — і хай це скінчиться.

Анна-Марія Елькен підійшла до неї ззаду. Інга відчула на плечі її руку. Вона різко відсахнулась.

— Облиш, вгамуйся. — Анна-Марія говорила тихо, але твердо. — Ти вже доросла дівчина.

Як же вона їх тепер ненавиділа! Шенка,