Читати книгу - "Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

двоє чоловіків, і він хотів побалакати з ними, але не знав, з чого розпочати. Можна було б розповісти їм про Рим і про жорстоких насильників, що стали засновниками родин Колонна і Гаетані, але це було б, мабуть, надто навпростець. Статуетки курильників, що прикрашали скляну шафку із сигарами, раптом посипалися на підлогу; всі довкола заметушилися, а в свідомості Діка промайнув здогад, що винен у цьому він. Тим-то він повернувся до кабаре й випив чашку чорної кави. Колліс зник, англійка теж зникла, і хоч-не-хоч треба було вертатися до готелю й з тяжким серцем лягати спати. Він розрахувався, взяв пальто й капелюх і вийшов.

У канавах і у вибоїнах бруківки стояли брудні калюжі; з Кампаньї тягло болотяною затхлістю, в ранковому повітрі туманом завис піт зниклих цивілізацій. Четверо таксистів з підпухлими злодійкуватими очима оточили Діка. Одного з них, що настирливо ліз йому просто в обличчя, він відштовхнув від себе.

- Quanto al hotel «Quirinal»? 55

- Cento lire. 56

Шість доларів. Він похитав головою й запропонував тридцять лір, удвічі більше, ніж заплатив би вдень, але всі четверо, як один, знизали плечима й відійшли.

- Trenta-cinque lire e mancie, 57 - твердо сказав він.

- Cento lire.

Дік перейшов на англійську.

- За півмилі? Вистачить сорок лір, більше не дам.

- Діла не буде.

Дік був страшенно втомлений. Він шарпнув дверцята однієї з машин і сів.

- Готель «Квірінал»! - звелів він шоферові, що вперто стояв за вікном.- Годі шкіритися, везіть мене до «Квіріналу».

- Не повезу.

Дік виліз із машини. Перед дверима «Бонбонієрі» хтось довго сперечався з таксистами, а потім звернувся до Діка з поясненнями; тим часом один із водіїв знову напосівся на Діка, вигукуючи щось і вимахуючи руками, і той знову відштовхнув його.

- Мені треба до готелю «Квірінал».

- Він каже - везе за сотню,- пояснив той, сторонній, що взявся тепер перекладати.

- Я розумію. Скажіть, що я даю п’ятдесят. Та відчепіться ви! - Останнє призначалося настирному водієві, який знову виник перед ним. Той зміряв Діка очима й зневажливо плюнув.

Уся лють, що накипала в Діковій душі протягом останнього тижня, блискавично перейшла в бойовий запал і вилилася у благородний і освячений традиціями його батьківщини спосіб; він зробив крок уперед і затопив таксистові в обличчя.

Зразу ж усі четверо кинулися на нього, лаючись, вимахуючи руками, марно намагаючись схопити його; Дік притиснувся спиною до стіни і, п’яно заточуючись та посміхаючись, бив незграбно, навмання; кулаки його супротивників теж не досягали до нього, і те, що мало бути бійкою, виглядало як пародія на неї. Тривало це, поки Дік посковзнувся і впав. Він відчув біль, але спромігся підвестись і почав вириватися з кільця рук, що обхопили його. Нараз це кільце розімкнулося. Почувся якийсь новий голос, вибухнула нова суперечка, але Дік не прислухався, він стояв, прихилившись до стіни, захеканий, розлючений принизливістю становища, в якому опинився. Він бачив, що йому ніхто не співчуває, але навіть гадки не мав, що чимось завинив.

Ухвалено було піти до поліцейського відділку і там усе з’ясувати. Хтось підняв із землі й подав Дікові його капелюх, хтось досить чемно взяв його під руку, і, разом з таксистами завернувши за ріг, він увійшов до освітленого тьмяною лампочкою, схожого на казарму приміщення, де нудилося кілька карабінерів.

За столом сидів їхній капітан. Чоловік, що втрутився в бійку, почав довго розповідати йому щось по-італійському, раз у раз показуючи на Діка, а таксисти перебивали його гнівною лайкою. Капітанові де нарешті набридло, він почав нетерпляче кивати головою, а потім підніс руку, і хор обвинувачів - чотириголова гідра - дзявкнув ще раз, другий і вмовк. Капітан обернувся до Діка.

- Ви розмовляєте italliano? 58 - спитав він.

- Ні.

- A française? 59

- Oui, 60 - відповів Дік, дивлячись на нього спідлоба.

- Alors. Écoute. Va au «Quirinal». Écoute: vous êtes saoûl. Payez ce que le chauffeur demande. Comprenezvous? 61

Дік похитав головою.

- Non, je ne veux pas.

- Come?

- Je paierai quarante lires. C'est bien assez. 62

Капітан підвівся.

- Écoute! - грізно вигукнув він.- Vous êtes saoûl. Vous avez battu le chauffeur. Comme ci, comme ça. 63 - Він показав, як б’ють правою і лівою.- C'est bon que je vous donne la liberté. Payez ce qu'il a dit - cento lire. Va au «Quirinal». 64

Діка аж тіпало від обурення. Кинувши на капітана спопеляючий погляд, він засичав:

- Гаразд, я поїду! - Він крутнувся до виходу, і тут перед ним виникла вдоволена й хитра фізіономія чоловіка, що привів його до відділку.- Я поїду,- загорлав Дік,- але спершу я порахуюсь з цією гнидою!

І, пройшовши повз остовпілих карабінерів, він з розмаху, щосили загатив лівим кулаком у всміхнену пику. Чоловік так і гепнувся на підлогу.

Дік завмер над ним у зловтішному тріумфі, потім у душі його зародився перший болісний сумнів, а ще за мить світ потьмарився; важкий удар по голові збив його з ніг, і кулаки впереміш із каблуками несамовито замолотили по ньому. Хруснуло перебите перенісся, очі, мов на гумці, мало не вискочили з орбіт і знову запали на місце. Від удару каблуком тріснуло ребро. Він знепритомнів і отямився, коли його, піднявши за комір, посадовили і скували руки наручниками. Він ще пробував відбиватися. Лейтенант у цивільному, якого він збив, стояв, прикладаючи до підборіддя хусточку, й щоразу дивився, чи нема на ній крові; потім він підійшов до Діка, став над ним і, розмахнувшись, поклав його вивіреним ударом.

На доктора Дайвера, що нерухомо лежав на підлозі, хлюпнули відро води. Коли його схопили за руки й кудись потягли, він розплющив одне око й крізь кривавий туман розрізнив нажахане обличчя одного з таксистів.

- Їдьте до готелю «Ексельсіор»,- прохрипів він.- Скажіть міс Уоррен. Даю двісті лір! Міс Уоррен! Due centi lire!