Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

жаль із серця.

- Варт йому в очі подивитися, так як меду напитися.

- Такому парубкові варт гаєм плай прорубати, чічок під ноги настелити, пташки співати заставити.

- Тоту зелену дубину, та й кленину, та й смеречину варт навкруг двора сонцем позолотити, як цей любчик у молодої удовиці на кріселце сяде.

- А як він заспіває, то хата сріблом дзвонить,-а його герданові ручки засвічуют зорі.

- Лиш йому не перебивайте ви, братчики милі!

- Лиш за ним назирцем не слідкуйте ви, любки молоденькі!

- Та й ти, циганочко Ційо, не збануй на него!

- Най він молодій Чередарючці неба прихиляє.

- Най на Чередарюків талан цей файний приймак сідає.

- Проступіться, зорі!

- Поклоніться, гори, най Федусь іде, най Чередарючку сватає...

- Ба хто ж йому доріжку перебігає?

- Ба хто ж його чорними очима потинає?

- Ба хто ж навперед него ледом кидає?

- Чи не тота чорноока Ція білявенькій Чередарючці долю відбирає?

- Лиш не ломи собі свою красну головку, молоденька Чередарючко гожя!

- Не хмарся, файна любко, най Федусь іде, най друга весна твоя розцвітаєся...

 

 

II

 

Пішли в церкві заповіді, пішла селом догана:

- А він знає розлюбити та й знає здурити.

- Йому перли під ногами, а він їх толочить.

- Він із цвіту лиш мід іспиває.

- Його голос: чорна зрада.

- Його серце: писаний камінь.

- Його віра: буйним вітрам міра.

- Аби йому послідна година була!

- Аби його шибеничка не минула!

- Аби його всі громи убили!

- Аби його води утопили!

- Аби його вогні іспалили!

- А як його бола возьме, то най бере і тоту, що його на світ породила.

- Тоту порохню жовту, що ззамолоду навіть циганові голову крутила.

- Тоту старицю послідну, що на багацький талан зуби закусила.

- Тоту зведеницю громадську.

- Та й Чередарючку най грім не минає.

- За тото, що як свого Чередарюка на войну виряжала, то йому віру присягала і тоту віру ізломила.

- За тото, що свою білу лілею запорошила.

- За тото, що Федуся полюбила...

 

 

III

 

Розбіглися дівчата лісами-ізворами, темними ярами.

А всі до Федуся на побережниківку.

А всі із розвіяними вінками.

- Де ж ти, парубче над парубками?

- Де ж ти, любосте над любостями?

- Де ж ти, вірносте над вірностями?

Побережниківка не відчиняється і завертає дівочі голоси на ліси, на трави.

Лишень Ція мовчить, не голосить.

Але дівчата ще домів не вернули, а їх дєді вже все перезнали.

А дєдю болить серце за свою дитину.

Зібралися всі сімнадцять та й Федуся до суду завдали.

- Най знає, як людям шкоду робити.

- Най платить за вінок, за неславу.

- У нас діти чемні!

- Нам люди лучалися!

- Ми гадали, що він годний парубок, а він громадський любас!

Беруть дєді доньок навперед себе і ведуть до міста до суду.

- Буде він знати, як нам діти калічити!

- Буде він рідну неньку проклинати, що його на світ породила!

- Буде він пам’ятати, кому дитину кабзувати!

- То раз обмінник!

- То раз кулешінник!

- Смага би йго втяла!

- Понад дорогою птаха летить, а все у парі.

- Полянками звір брикає, а все у парі.

- Навіть ота бідна мурашечка будує купину у парі.

- А він збавив сімнайцятеро та й забаг Чередарючки, тої тополі високої, тої гуски білої!..

Дєді межи собою вихвалювали свої доньки попід небеса, а цигана випитували, чого його Ція все усміхнена.

Циган спершу здригнув раменами і відповів, що кожда циганка приходить на світ вже усміхнена, а відтак ударився в чоло і пригадав собі докладно, що перед семи роками був з Цією на храму у Путилові, а як вернув, то застав жінку та й любаса у хаті. Ція розсміялася була, а він вхопив клевець та й ударив жінку в голову коло вуха. Любас утік, а жінка йойкнула та й душу віддала. Та й відтоді Ція все усміхнена, але зато все мовчить і дуже мало говорить. Треба їй великої музики, аби вона охоту дістала. Але як розохотиться, то черевики зараз горять, гет їх перетанцьовує.

- То у мене така дівчина, гей буря: доки верем’є, то вона тихо, а як зляже негура, то не попадайся їй в руки!

Дівчата подалися наперед і, вдоволені з того, що їх дєді перебрали їх журу на себе, перекидалися жартами або співали дівочі співанки.

Ція, сяючи жемчужним чільцем та згардами, співала весільної й біленькими зубками метала цвіт на оливне личко, коли понад дорогу голуби перелітали:

- Ба чому ти, срібна Ціє, весільної завела?

- Бо йду на весіллєчко, зазульки мої пишні, сестрички найсрібніші.

- Один князь нам усім, Цієчко пишненька!

- Князь один, та княгинь забагато...

 

 

У суді застали вже Федуся розпертого на лавці, але стерпіли, аж увійшов суддя із писарем.

Суд засів під стіною під білим орлом, повів оком і питає:

- То ти, Федьку, такий майстер?

Дівчата помаркотніли і похилили голови в землю, а дєді сердились:

- Що ти, хло’, ше не признаєшся?

Суд дальше питає:

- Признаєшся чи перечиш?

- А ти мав би сумліннє перечити, Федоре?

Дівчата підоймають головки і краєчками очей шлють йому свою погорду.

Суд свого допитує:

- Ну, був чи не був - прирікав женитися чи ні?

Дєді впадають:

- Де ж би цей не був? Він ціле село перебушував, у него жила живо грає, ой, ще й як грає!

Дівчата червоніють і соромляться.

Федусь зазирає кождій дівчині в очі і посміхається.

Дівчата м’якнуть, як повісмо, лиш Ція згорда поглядає.

Суд хоче писати, що Федусь перечить