Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

й шля­хетські се­ла, що се­ля­ни тро­хи не мруть од го­ло­ду, втіка­ють з сіл і йдуть світ-за-очі. Се­ля­ни в той час го­во­ри­ли: «це гарні наші обо­ронці, як во­ни се­бе звуть! во­ни зруй­ну­ва­ли на­ше доб­ро гірше, ніж ко­за­ки, кот­рих звуть своїми во­ро­га­ми».

Пани не ха­па­лись їха­ти в Єреміїн обоз, та й ха­па­тись не бу­ло чо­го. Бог­дан че­рез своїх пос­ланців ще на сеймі про­сив в своєму листі панів, щоб во­ни прис­ла­ли комісарів го­во­ри­ти з ним, вмо­ви­тись і пос­та­но­ви­ти мир. Про за­ми­рен­ня він пи­сав лист і до Ада­ма Кисіля. Бог­дан ждав та­тар і хотів про­тяг­ти час як мож­на дов­ше. Сейм зго­див­ся пос­ла­ти польських комісарів. Слідком за пос­лан­цем Вольським поїха­ли на Ук­раїну за комісарів Кисіль, Сельський, Дуб­ровський та Обу­хо­вич, як вид­но з прізвищ, па­ни ук­раїнці й пра­вос­лавні. Во­ни приїха­ли на Во­линь і пот­ра­пи­ли в са­ме по­лум'я повс­тан­ня. В Ост­розі за­гонці їх не пус­ти­ли далі. Пе­ред очи­ма са­мо­го Кисіля во­ни зруй­ну­ва­ли се­ло Гу­щу, Ки­се­ле­ву ре­зи­денцію, і спа­ли­ли йо­го доб­ро. Кисіль хотів доб­ра­тись до Києва й там роз­по­ча­ти з ко­за­ка­ми пе­ре­го­во­ри, але йо­го скрізь спи­ня­ли й не пус­ка­ли йти далі за­гонці. Кисіль пи­сав з до­ро­ги лис­ти до Бог­да­на, до київсько­го мит­ро­по­ли­та Сільвест­ра Ко­со­ва, щоб йо­му да­ли провідців для обо­ро­ни від повс­танців. Але Бог­дан зу­мис­не не об­зи­вав­ся до йо­го лис­та­ми. Він зу­мис­не тяг діло, бо сподівав­ся з Кри­му підмо­ги од та­тар, а сам усе по­со­ву­вав свій обоз далі на Во­линь, ближ­че до Польщі. Кисіль з своїми пос­лан­ця­ми блу­кав по Ук­раїні, пе­реїжджа­ючи з міста до міста, сли­ве до кінця літа. А шля­хетський табір усе ждав не діждав­ся Кисіля з од­повіддю од Бог­да­на й з нудьги пив та гу­ляв нап­ро­па­ли!

Тишкевич усе на­ма­гав­ся, щоб поїха­ти до кня­зя Єремії, поєдна­тись з ним та при­лу­чи­ти йо­го до сво­го та­бо­ру. Князь Домінік зго­див­ся по­ми­ри­тись з Єремією й поїхав до Виш­не­вецько­го. Поїхав з ним і Ко­нец­польський та Ост­ро­рог, поїхав і Тиш­ке­вич, і мо­ло­дий Ко­нец­польський, що був жо­на­тий з Гри­зельди­ною сест­рою. З ни­ми вкупі поїха­ли ще де­які значніші па­ни. До пос­ланців прис­тав, як шевська смо­ла, і Самійло Лащ, щоб во­ни і йо­го взя­ли з со­бою.

- Без Ла­ща ви нічо­го не вдієте з кня­зем Єремією, - го­во­рив Лащ до маг­натів, - візьміть ме­не з со­бою, і я вам при­ве­ду до на­шо­го та­бо­ру кня­зя Єремію, як смир­ну яг­ни­цю на мо­туз­ку.

Поїхав і Лащ з пос­лан­ця­ми. Усі па­ни поїха­ли до Єремії в до­ро­гих блис­ку­чих ка­ре­тах, не­на­че в гості на бен­кет. Поїха­ли си­ни ук­раїнських пе­ре­вертнів до ук­раїнсько­го пе­ре­верт­ня з слав­но­го давнього ро­ду вкупі з польськи­ми маг­на­та­ми на по­ра­ду, як за­па­гу­би­ти і зни­щи­ти свою Ук­раїну.

Другого дня са­ме в ранні обіди блис­ку­чий поїзд уг­лядів Єреміїн табір над річеч­кою Пи­ляв­кою не­да­ле­ко од Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва. Табір роз­ки­нув­ся під ста­рою дібро­вою на ши­рокій до­лині аж до са­мої Пи­ляв­ки і мав та­кий прос­тий виг­ляд, що па­ни звеліли спи­ни­ти коні й за­го­моніли.

- Ой ку­ди ж це ми заїха­ли! - гук­нув з ка­ре­ти князь Зас­лавський. - Ма­буть ми оце чи не по­ми­ли­лись і не пот­ра­пи­ли до Єреміїно­го обо­зу. Чи пак не до ко­зацько­го за­го­ну оце ми приб­лу­ди­лись?

- Може й справді хло­пи зу­мис­не оце по­ка­за­ли нам шлях не до кня­зя Єремії, а до та­бо­ру яко­гось хар­циз­ни­ка Кри­во­но­са або Вов­гу­ри, - обізвав­ся Ко­нец­польський, виг­ля­да­ючи в вікно ка­ре­ти.

Єреміїн табір і справді бур зусім не схо­жий на ба­га­тий шля­хетський табір в Гли­ня­нах, а більше ски­нув­ся на Кри­во­носів табір. Усе в та­борі бу­ло прос­то, навіть убо­го. На до­лині ма­нячіли прості за­ку­рені пи­лом на­ме­ти. По­де­ку­ди стриміли навіть со­лом'яні ку­рені та кат­ра­ги, не­на­че в пасіці. На жовнірах жу­па­ни бу­ли з прос­то­го чор­но­го та виш­не­во­го сук­на. Пишні ка­ре­ти виїха­ли в табір між на­ме­ти та ку­рені. Кру­гом на­метів за­ма­нячіли жовніри, в не­до­ро­гих жу­па­нах, не­на­че се­ля­ни в свит­ках на яр­мар­ку. Блис­кучі ка­ре­ти вріза­лись в табір, не­на­че який­сь пиш­ний ко­ролівський поїзд вше­ле­пав­ся з ди­ва в гу­ща­ви­ну сільсько­го сте­по­во­го ук­раїнсько­го яр­мар­ку. Ка­ре­ти ста­ли се­ред гу­ща­ви­ни на­метів. Маг­на­ти повс­та­ва­ли й пішки поп­рос­ту­ва­ли до Єреміїно­го на­ме­ту. Са­ме тоді Єремія сидів за на­ме­том на дошці й обідав вкупі з своїми пол­ков­ни­ка­ми. Мис­ки з кулішем па­ру­ва­ли, пос­тав­лені впо­довж ряд­ком на дошці, а кру­гом та­ки на дош­ках сиділа стар­ши­на. Єремія зда­ле­ки вглядів блис­ку­чий поїзд і пок­лав лож­ку на дош­ку, навіть не зас­те­ле­ну ска­тер­кою. Він стри­во­жив­ся так, що не міг більше їсти.

«Що це за ди­во? Що це за пе­рез­ва? Це при­водці армії чо­гось їдуть до ме­не. Я вга­дую й чо­го! Оце во­ни пев­но їдуть про­си­ти ме­не, щоб я прис­тав до­ку­пи, до їх армії й бив­ся з ко­за­ка­ми під вер­хо­венст­вом кня­зя Зас­лавсько­го. Не бу­де цього, до­ки світа-сон­ця! Не діждуть во­ни цього! Я й тільки я по­ви­нен пра­ву­ва­ти в битві. Оці цяцьки, оці ляльки нез­датні до військо­вої спра­ви».

Магнати наб­ли­зи­лись до на­ме­ту. Єремія підвівся й пішов до їх на­зустріч.

«А мо­же сейм оце пе­ре­ду­мав і мені до­ру­чив при­вод­ницт­во над військом?» - май­ну­ла дум­ка в Єремії, і він по­чу­тив, що в йо­го од­ра­зу не­на­че за­мер­ло сер­це й пе­рес­та­ло ки­да­тись, йо­му на­че не ста­ва­ло ду­ху ди­ха­ти.

Єремія вис­ту­пив на­зустріч па­нам, не­на­че вовк, зас­ту­ка­ний влов­чи­ми десь в за­кут­ку; він на­су­пив густі чорні бро­ви. А з-під брів блис­ка­ли сер­диті очі. Па­нам зда­ва­лось, що він от-от вищірить зу­би І клац­не на їх зу­ба­ми, на­че вовк, і ки­неться на їх, пор­ве й по­ку­сає і про­же­не їх із сво­го та­бо­ру.

На Єремії був жу­пан з прос­то­го виш­не­во­го сук­на, ду­же підхо­жий під му­жицьку сви­ту, та жовті старі, вже зчорнілі й за­ма­зані сап'янці. Пе­ред пиш­ни­ми маг­на­та­ми сто­яв ніби прос­тий за­по­ро­жець або ко­зак з Бог­да­но­вої армії. Па­ни поздійма­ли шап­ки і привіта­лись до кня­зя Єремії. Єремія якось зне­хо­тя зняв шап­ку, вкло­нив­ся їм і поп­ро­сив всту­пи­ти в свій на­мет з прос­то­го по­лот­на та повсті, ус­те­ле­ний прос­ти­ми повс­тя­ни­ми ки­ли­ма­ми. Єремія поп­ро­сив гос­тей сіда­ти на ли­по­вих не­по­мальова­них дзиґли­ках.

- Я при­був оце до вас, ви­со­ко­ша­нов­ний лю­бий то­ва­ри­шу, з пос­лан­ця­ми од усеі на­шої шлях­ти з на­шо­го та­бо­ру про­си­ти в те­бе зго­ди з на­ми, - по­чав князь Домінік. - Я сам ла­ден про­си­ти вас і приїхав, щоб по­ми­ри­тись з то­бою. За­будьмо давні свар­ки та зма­ган­ня. На­ша от­чиз­на Польща те­пер в не­без­печ­ності од ко­заків. В Бог­да­на військо здо­ро­ве. До йо­го нас­хо­ди­лось вже мо­же більше, як сто ти­сяч на­ро­ду. Бог­дан жде ще й та­тар на підмо­гу. По­ми­ри­мось і по­дай­мо один дру­го­му поміч на цей не­без­печ­ний час. Зго­да чи нез­го­да з на­ми те­пе­реч­ки за­ле­житься од те­бе, кня­зю.

- Як ми­ри­тись, то й ми­ри­тись. Чо­му ж