Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

— До ранку не сиди. Все не повториш, лише спати будеш хотіти, — Степан почав підніматися з дивану. — Ходімо, я тебе проведу.

Йому потрібно було уточнити час іспиту, щоб розрахувати, о котрій завтра забрати дівчину з дому і відвезти до училища вчасно.   

 

Вранці Степан забрав Лору біля її дому. Поцілував у щоку під пильними поглядами матері і сестри. ЇЇ і справді трясло. Допоміг Ларисі сісти в авто і повіз до училища. Дівчина страшенно нервувала і в салоні гортала конспект, заламуючи собі пальці.

— Лоро, ти ж розумниця, ти все здаси на “відмінно”, — усміхнувся він.

— Я можу щось забути… у мене була можливість не здавати іспит, потрібно було лише написати тест, а я забула про ХІ пару черепно-мозкових нервів. Ну от просто вишибло з голови. Згадала лише коли вийшла з аудиторії. Я не набрала необхідної кількості балів, щоб отримати оцінку “автоматом”. Тому сьогодні у мене іспит...

— Зовсім забула?

— В момент написання тесту — зовсім, вже коли здала роботу, то згадала що нерв називається додатковим, що відноситься до рухових нервів, згадала частини з яких він складається… І я ж все це знала, але просто забула. Сама не розумію, як таке могло статися...

— Сьогодні все буде добре, от побачиш, — він зняв праву руку з коробки передач і легенько стис руки Лори. 

Одногрупники зацікавлено розглядали машину, котра зупинилася перед центральним корпусом, і з якої вийшла Лора. На порозі вона одягнула білий халат і, махнувши Степану рукою, зайшла з одногрупниками до корпусу.

— Новий бойфренд? — усміхнулася Олена Пилявець до Лори.

— Не новий, — Лора зітхнула, — швидше той, кого намагалася замінити і не змогла...

— Я рада за тебе, — Олена їй підморгнула.

На іспит Лора зайшла у першій п’ятірці і склала його на “відмінно”. Степан чекав дівчину біля машини, і коли вона вийшла з центрального корпусу, в кабінеті патанатомії якого проводилося оцінювання — він говорив по телефону, спершись на капот. Лора зупинилася перед ним і він наблизив її до себе, поклавши ліву руку на талію дівчини. Така його дія викликала зацікавленість у тих одногрупників, що були на перекурі і чекали своєї черги, щоб здійснити “зішкріб знань” з кори головного мозку та отримати відповідну оцінку.

Лариса не стрималась і пригорнулася. Степан перемістив ліву руку їй на спину, слухаючи співрозмовника.

— Ми будемо десь за півгодини, бувай, — закінчив Степан і поклав телефон на торпеду через відкрите вікно. — Ну що, моя відміннице? Здала?

— Здала, — вона усміхнулася. “Моя” з його вуст звучало приємно.

— Чудово! Значить тепер — їдемо снідати. Бо твої нерви і мені передалися. Я голодний, як вовк.

— Снідати? Куди? — дівчина напружилася. Що Степан надумав?

— Один приємний ресторан. Називається "Майамі Блюз". Сподіваюся, тобі сподобається.

— А кому ти обіцяв бути за півгодини?

— Бакеру. Він нас там чекає. Поїхали, мАла.