Читати книгу - "Третій фронт"

кочовики хто за національністю? Хоч не буряти якісь?

— Ні, «чорні» — окремий народ, що, здається, не має родичів тут, на Великій землі. Принаймні мова у них досить специфічна. Я консультувався з філологами, вони не змогли знайти паралелей з іншими мовами. Здається, це такий самий релікт, як баскська мова.

— Чому «чорні»?

— У них чорний одяг, а коли вони йдуть у бій, натирають обличчя кров’ю, яка чорнішає. Тому «чорні». Так їх називають на Заставі. Звісно, самі кочовики називають себе інакше.

— Ідуть у бій? А з ким вони воюють?

— Між собою, а також із ПСОГВ. «Чорні» — вкрай войовничий народ. Кожен підліток «чорних» у шістнадцять років мусить поїхати до Застави і спробувати вбити нашого солдата. Тому на ПСОГВ постійно нападають. Нам дуже пощастило, що в «чорних» є лише холодна зброя: луки, списи, шаблі. ПСОГВ, чисельність якої становить менше півтисячі бійців, відбиває ці напади за допомогою автоматів, кулеметів, а інколи й артилерії.

— Я згадав! У цієї військової частини були найбільші витрати боєприпасів по країні! — закивав Пастор.

— Так, бо щодня вони ведуть бої, відбивають атаки підліткових загонів. Кожному підлітку необхідно провести рівно рік біля ПСОГВ. Звісно, значна частина гине. Ті, що повертаються, мають право одружитися. Якщо ж підліток злякається і втече раніше, ніж за рік, його вб'ють. «Чорні» більше за все не люблять боягузів і просто знищують їх.

— Але для чого війна? Невже не можна домовитися з тими «чорними» про мир? — спитав Пастор.

— За однією з версій, «чорні» не здатні до миру й ніколи на нього не погодяться. Вони завжди будуть воювати, попри все, бо їхнє суспільство побудоване на війні. Престиж у «чорних» вимірюється не грошима (грошей у них немає) чи худобою, а кількістю добутих скальпів і намистами з вух.

— Що?

— «Чорні» знімають скальп і відрізають вуха в тих, кого вбили. Звісно, найкоштовніші скальпи й вуха з наших солдатів. Тому підлітки так знавісніло лізуть в атаки на позиції ПСОГВ. Навіть одне вухо нашого солдата робить із підлітка поважного воїна. Він повернеться до свого племені, стане одним із ватажків, отримає одразу кількох дружин, цілі череди худоби й рабів, які будуть на нього працювати. Війна там — єдиний соціальний ліфт. За іншою версією війна потрібна не тільки «чорним». Якщо не буде війни, не буде потреби у ПСОГВ, принаймні в такій кількості. Не буде досить великого бюджетного фінансування — йдеться про десятки мільйонів гривень на рік.

— Не може бути! Я не бачив такого рядка витрат.

— Просто фінансування ПСОГВ розкидано по багатьох рядках із міркувань таємності, бо ПСОГВ із радянських часів була засекречена. Керманичі в Москві боялися, що американці можуть якось дізнатися про Зону й «чорних» і використати це проти СРСР. Таємність продовжилася в Україні. Про ПСОГВ не можна писати й розповідати. Однією з причин мого арешту за Кучми була наявність в енциклопедії українського жаху «Сто чудовиськ України» розділу про Зону, Заставу та «чорних». Таємність є й досі, вона допомагає уникати запитань, як і скільки грошей витрачається на ПСОГВ.

— Пане Владюшо, а звідки ви все це знаєте, якщо ця тема засекречена? — спитав Пастор.

— Я — сумлінний дослідник. Я завжди старанно вивчаю своїх чудовиськ. Я виїздив до Зони, спілкувався з солдатами й навіть із одним офіцером ПСОГВ. Вони багато чого розповіли. Ви знаєте, що існує державне фінансування на скальпи та вуха, здобуті бійцями ПСОГВ?

— Що за маячня? — закрутив головою Пастор.

— За кожен знятий з «чорного» скальп держава платить бійцям гроші, до того ж немалі. Коли я там був, за кожен скальп виплачували півтори тисячі гривень. За вуха платять по двісті гривень, але вуха бійці ПСОГВ продають київським колекціонерам. Ціни там значно вищі.

— Пане Владюшо, це маячня! Ви зводите наклеп на українську армію! Це наче якийсь сюжет російського Геббельс-ТВ!

— Я сам бачив розцінки, тримав у руках намиста з відрізаних вух і в’язанки скальпів. Саме велика грошова нагорода стимулює бійців ПСОГВ не обмежуватися обороною позицій, а час від часу проводити каральні експедиції в землі «чорних». Це ризикована справа, бо «чорні» роблять засідки, але коли вдасться оточити велике стійбище, бійці добувають сотні скальпів, тобто досить великі суми. При цьому держава оплачує скальпи дітей і жінок, навіть немовлят.

— Пане Владюшо, це маячня! Брехня! Що на вас найшло? Передивилися російські канали! — закричав Пастор.

— Я чув про таке, — тихо сказав Бухгалтер. — Колись у нас була операція з армійськими. Вони нас прикривали, а ми заходили в село, щоб зачистити. Після операції сіли вечеряти. Я своєму загону не дозволяв випивати, а армійські швиденько набралися. Один почав скаржитися, що на Заставі платять за кожного вбитого ворога, а тут, на Донбасі, — ні, і це неправильно. Потім розповів, що за два намиста з вух він у Києві виторгував купу грошей і купив квартиру в своєму райцентрі. Я не повірив, думав, напився й вигадує. То це було насправді?

— Так. Потім був скандал, коли частину ПСОГВ кинули на передову, на Донбас. Вони добре воювали, бо були натреновані. У Зоні вони воювали з дикунами, озброєними тільки луками, а тут доводилося мати справу з ворогом, оснащеним вогнепальною зброєю, але бійці ПСОГВ любили і вміли воювати. Вони провели кілька успішних операцій, захопили кілька сіл і навіть одне невеличке містечко. Все б нічого, але загін ПСОГВ діяв так, як звик діяти в Зоні: солдати знімали з убитих скальпи, відрізали вуха, в полон нікого не брали, грабували захоплені села. Про це ви теж не чули? — спитав я Пастора.

— Щось таке було — про військові частини, які діяли ефективно, але вкрай жорстоко. Ледь не трапився скандал, коли вирізали до ноги цілий загін сепарів. Зняли скальпи, зрізали вуха, а тут приїхали спостерігачі з ОБСЄ. Ледь вдалося сховати тіла, інакше була би ганьба на весь світ. Вирішили ті частини забрати з Донбасу й повернути в місця постійної дислокації. То були вони?

— Так, хлопці з ПСОГВ. Вони справді досвідчені вояки, бо погані там довго не виживають, напади відбуваються щодня. Але ця зосередженість на вбивствах змінює їх, перетворює на криваві машини, не здатні контролювати себе за умов наявності мирного населення.

— Пане Владюшо, ви розумієте, що буде, якщо про існування таких підрозділів української армії дізнаються у світі? — спитав Пастор.

— Вже не дізнаються. Як бачите, Заставу знищено ракетами кремляді. Можливо, невеличка частина бійців заціліла на постах, але вони не зможуть протриматися там довго. Отже, скоро до нас прийде страшна біда.

— Про що ви?