Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Розділ 37

Питання, як кажуть: не в брову, а проміж очей. Ну, не переказувати ж мені кожному зустрічному історію свого життя. Нехай навіть останніх днів.

— Ага, — по-своєму витлумачив моє мовчання Лев Ольгердович. — Ведмідь не ганятиметься за вовками, а от сірі розбійники, збившись у зграю, цілком здатні напасти на лісового господаря.

Княжич послав коня вперед і порівнявся зі мною. Більше його очі не сміялися.

— Я так розумію, пане лицарю, що тевтонці зводять із тобою рахунки за якісь свої образи? І ця ваша зустріч у чистому полі зовсім не випадкова?

Я обмежився кивком.

— Тебе викликав один?

— Ні, князю. Вони навіть шоломи не знімають, демонструючи, що діють від імені Ордену.

— Чудово… — княжич голосно заговорив, звертаючись до хрестоносців. — Згідно з лицарським кодексом, якщо це не поєдинок честі між двома воїнами, то кожна сторона може виставити будь-яку кількість бійців. Скільки вважатиме за потрібне. Правильно, кажу?

Німці загули між собою про щось напівголосно. Потім «рогоносець» нахилив голову, ніби збирався буцнути нас рогами. Кивнув, отже.

— Ja. Це є так.

— Тоді я пропоную змінити умови поєдинку. Навіщо стільки доблесним воїнам чекати черги, якщо можна битися всім і відразу?

— Бугурт? — Зрозумів тевтонець.

— Так, — підтвердив княжий син. — Сподіваюся, ви не заперечуватимете, якщо ми приєднаємося до поєдинку?

— Ви є він друзі?

— Звичайно, — відповів Лев Ольгердович і простяг мені руку. — Сподіваюся, лицарю, ти приймеш мою дружбу? Хоча б на якийсь час.

— Вважаю за честь…

Дивно, але я згадав його не після того, як почув ім'я, яке мені називала Мара, а тільки зараз, коли наші долоні зіткнулися. А ще я згадав, що на тій же долоні, якою скріплював дружбу, кров його брата. Нехай і пролита ненароком. І від цього мені стало трохи не по собі.

Очевидно, емоції приховати не вдалося, і Лев це відчув. Оскільки з розумінням поплескав мене по руці і тихо додав.

— Не нервуй, витязь. Намнемо боки германцям і, якщо захочеш, я поверну тобі слово приязні. Боги вибачать невеликий обман. Ми ж із братини не випили.

Я, і без цього застереження, не заперечував би, а тепер і совість чиста. І все ж таки невелике уточнення не завадить. Поки Аксель перевіряє, чи не ослабла десь збруя.

— Чому ти хочеш втрутитися?

— У мене з німцями свої рахунки… — насупив брови Лев Ольгердович. — Але у Великого князівства з Орденом перемир'я. Не можна хрестоносців чіпати. Але якщо вони самі викликали на поєдинок, хто звинуватить нас у порушенні договору?

Схоже, храмовники всіх дістали. Тож Грюнвальдська битва скоріше закономірне слідство, ніж випадковий збіг обставин.

Я глянув на хрестоносців. Ті досить спритно вишиковувалися клином. Навіть зараз, коли їх було втричі більше, практичні та обережні німці не зраджували перевіреній тактиці.

— Готовий? — княжич знаючим поглядом оглянув моє спорядження і, схоже, не знайшов вад.

Я обмежився кивком. Навіщо зайві слова?

Тевтонці теж закінчили шикування і чекали сигналу.

— З Богом, — подав знак Лев Ольгердович. — Не посоромимо пам’ять пращурів і рідний край!

П'ятірка дружинників злагоджено рушили вперед, на добрий десяток кроків забираючи праворуч від нас з княжичем, тим самим змушуючи хрестоносців робити вибір, куди націлити вістря броньованого клина. На них чи на нас. Не бозна-яка хитрість, але все ж деяке сум'яття в ряди противника внесла. Клин шикується дуже щільно. Коні йдуть стремено у стремено, тому будь-який маневр майже неможливий. Або потребує багато часу.

З цієї причини або рицарі, які скакали на чолі загону, вирішили, що ми з княжичем більш небезпечні противники, але міняти напрям удару німці не стали. І дивлячись на залізну машину, що мчала на мене, я зрозумів, що відчували прикордонники у червні сорок першого…

Злість! Ні… лють!

«Ах ви ж, матір вашу, через коромисло! Німчура проклята! Поховалися за броню і думаєте, що стали безсмертними. А ми гній? Фігу вам! На ось, викусіть! І зі зв'язкою гранат — під гусениці.

У мене гранат не було, тільки спис. Але, перш ніж мене зімне кінна лавина, принаймні одного ворога на рожен я насадити встигну…

На жаль, чи на щастя, у княжича Лева щодо цього була інша думка. Побачивши, як я благородно маю намір зустріти тевтонців грудьми в груди, він вигукнув щось, на кшталт: «Здурів?!» і простяг руку до крупа коня. Не знаю, що він йому зробив, але кінь, як ужалений, зірвався на дибки, ледве не скинувши мене, а потім у три стрибки опинився на узбіччі. Поза зоною ураження.

  Миттю пізніше хрестоносці прогуркотіли по дорозі повз, не в змозі зупинитися, оскільки огляд був тільки у перших двох рядів, а решта перли наосліп. І поки вся ця маса людей і коней гальмувала і розверталася, а я дивився на те все, як провінціал на лазерне шоу, мої союзники, без особливих зусиль зсадили з сідел шістьох замикаючих стрій і врубалися в м'яке підчерев'я «німецької свині». А якщо називати речі своїми іменами, то напали з тилу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍