Читати книгу - "Пробуджені фурії"

з яхтою Гарланів? — посланська чутливість пробудила мої нерви.

— Ну ти знаєш. Глісер Сейчі Гарлана. Цей хлопець дуже близький до тієї родинної гілки, то йому довелося…

— А що сталося з глісером Сейчі Гарлана?

— Хіба ти не чув? — Мілан усміхнувся. — Де ти був, семе? Від учора це по всій мережі показують. Сейчі Гарлан віз своїх синів та невістку до Рили, і глісер просто зник з лиця Плеса.

— Як це зник?

Він знизав плечима.

— Поки що невідомо. Він увесь вибухнув, схоже, що зсередини, судячи з записів. Те, що від нього залишилося, затонуло за кілька секунд. Уламки ще й досі шукають.

І знайдуть тільки якщо пощастить. В цю пору року ураган давав про себе знати здалеку, і течії коло Плеса були смертельно небезпечні. Втонулі уламки могло порозносити на багато кілометрів, перш ніж вони осіли на дно.

Поламані рештки Сейчі Гарлана і його родини могло занести до десятка місць серед розкиданих острівців та рифів Міллспортського архіпелагу. Пошуки пам'ятей мали стати кошмаром.

Мої думки знову побігли до Бела-Кохеї й того, що Плекс бурмотів під таке.

Не знаю, Таку. Справді не знаю. То була якась зброя, щось часів Виселення.

Він тоді сказав «щось біологічне», але сам визнавав, що його інформація неповна. Його відсунула вбік якудза вищого порядку й Аюра, родинний фактотум Гарланів. Аюра, котра розбиралася з небажаними наслідками й проводила для Гарланів зачистки.

Ще один обривок спогадів ліг на потрібне місце. Вкутана в сніги Драва. Очікування в передпокої Курумаї, нецікава на той час стрічка глобальних новин. Випадкова смерть якогось незначного нащадка Гарлана в портовому районі Міллспорта.

Міцного зв’язку тут не було, але посланська інтуїція працює по-іншому. Вона просто нагромаджує інформацію, поки з її маси не проступає якась фігура. Поки зв’язки самі не покажуться. Я поки що нічого не бачив, але різні уривки підвивали до мене, як димарі в бурю.

Це, а ще тихенький настирний шелест на фоні: скоріше, скоріше, часу немає.

Ми з Міланом по-вчирськи потиснули руки, хоч я й погано пам’ятав той потиск, і я знову поспішив угору пагорбом.

В оренді жучків ще світилося, а всередині сидів знуджений з виду клерк із серферською статурою. Обличчя навколо очей ожило настільки, що він спромігся відрізнити мене від потенційного чи вже утвердженого наїзника, після чого перемкнулося в механічний режим обслуговування клієнтів.

Денне прикриття напнулося над вигулькнулим на мить внутрішнім ядром, що тримало його на Вчирі, жар ентузіазму знову дбайливо впакований і відкладений до часу, коли ним можна буде поділитися з кимось більш спорідненим і тямовитим. Але він доволі компетентно спорядив мене швидкісним одномісним жучком і показав на штатній карті розкидані Смугою місця, куди я міг його потім повернути. На моє прохання він також видав мені формований полісплавний аварійний костюм і шолом, хоч я й бачив, що його і до того низька думка про мене проломила підлогу, коли я їх попросив. Скидалося на те, що на пляжі Вчира багато людей ще й досі не відрізняли ризик від ідіотизму.

Ага, і, можливо, Таку, ти теж до них належиш. Що ти останнім часом робив безпечного?

За десять хвилин я вбрався в костюм і вже мчав до Кем-Пойнта, женучи перед собою конус світла з фари через гущавий вечірній присмерк.

Кудись на південь, слухаючи поганеньку гру на саксофоні.

Траплялися мені й кращі набори зачіпок та підказок, але цього разу за мене грало дещо справді важливе. Я знав Бразила, і знав, що коли він почує, як хтось його розшукує, то навряд чи ховатиметься. Він виступить наперед, щоб розібратися з тим, що насувається — точнісінько як треба йти на велику хвилю. Як треба стояти проти поширення лояльності до Гарланів.

Треба лиш здійняти досить галасу, і мені не доведеться його шукати.

Він сам знайде мене.

За три години я з’їхав із шосе в холодну, повну жучків синяву ліхтарів Анжьє біля нічної їдальні й крамниці з механікою. Трохи втомлено перебираючи минулий день, я розсудив, що зчинив достатньо галасу. Мій запас низькокредитних чипів було вичерпано, в голові легенько туманилося від надлишку розпитого й розкуреного тут і там на Смузі, а кісточки на правому кулаці й досі трохи нили після невдало викинутого удару в прибережній корчмі, де не дуже терпіли чужинців, котрі розпитували про місцевих легенд.

Вечірнє повітря під ліхтарями Анжьє було приємно прохолодне. На парковці дуркували купки серферів з пляшками й люльками в руках. Сміх ніби відскакував від затемнених меж, яких сягало світло ліхтарів, а хтось голосно і збуджено переповідав історію про свою зламану дошку. Одна чи дві серйозні групи зібралися навколо розкритих нутрощів транспортних засобів, що потребували ремонту. Лазерні різаки вмикалися й вимикалися, крешучи фонтани дивних зелених і фіолетових іскор з екзотичних сплавів.

За шинквасом мені налили на диво доброї кави, і я виніс її на вулицю, щоб подивитися на серферів. Я не належав до цієї субкультури в часи своєї молодості в Новопешті — кодекси банди не дозволяли серйозного ставлення до аквалангів і катання на хвилях одночасно, а до пірнання я прийшов раніше і зберіг йому вірність. Мовчазний світ під поверхнею якось манив мене. Там, унизу, лежав неозорий, глибокодухий спокій — то був перепочинок від вуличного навіженства і мого ще більш ламаного домашнього життя.

Там можна було вкритися.

Я допив каву й повернувся всередину їдальні. Запах рамена звивався в повітрі й смикав мене за кишки. Зненацька до мене дійшло, що я не їв аж від пізнього сніданку на містку «Гайдучої доньки» з Джапаридзе. Я виліз на стілець за шинквасом і кивнув тому парубійку з амфетаміновими очима, котрий продав мені каву.

— Пахне добре. Що в тебе є?

Він підняв побитий пульт і клацнув приблизно в напрямку автокухаря. Над різними каструлями засвітилися голодисплеї. Я пробігся по них очима й вибрав переможця, якого важко зіпсувати.

— Давай охолодженого ската. Це ж насправді морожений скат?

Він закотив очі.

— А ти, може, чекав свіжого? В такому місці? Та за таку ціну?

— Мене якийсь час не було.

Але це вже не викликало жодного відгуку на занімілому від мету обличчі. Він просто запустив автокухаря й подався до вікон глипати на серферів, ніби вони були якоюсь рідкісною та прекрасною формою морського життя, яку виловили з акваріума.

Я наполовину спорожнив тарілку рамена, коли позаду мене відчинилися двері. Ніхто нічого не сказав, але я вже зрозумів. Я відставив тарілку й повільно розвернувся на стільці.

Він був сам.