Читати книгу - "Зламані янголи"

розслабився й повернувся до археологістки.

— Пані Вардані, у вас хворий вигляд. Вам ще треба щось тут зробити?

— Я… — Вардані помітно опустилася до консолі. — Ні, я закінчила. Поки ви не захочете зачинити цю кляту штуку.

— О, в цьому потреби не буде, — гукнув Генд, який стояв біля брами, відверто по-власницьки дивлячись на неї. — Встановивши буй, ми зможемо сповістити Картель і привести сюди повноцінну команду. Гадаю, за підтримки Клину ми зможемо влаштувати тут зону припинення вогню, — він усміхнувся, — і досить швидко.

— Спробуйте сказати це Кемпові, — відповів Шнайдер.

— О, ми скажемо.

— Хай там як, пані Вардані, — нетерпляче провадив Суджіяді, — пропоную й вам повернутися до «Наґіні». Попросіть Крукшенк підключити свою програму бойової медицини й оглянути вас.

— Що ж, дякую.

— Перепрошую.

Вардані хитнула головою й зіп’ялася на ноги.

— Я подумала, що хтось із нас має це сказати.

Вона пішла, навіть не озирнувшись. Шнайдер поглянув на мене і, трохи завагавшись, пішов за нею.

— Ти вмієш розмовляти з цивільними, Суджіяді. Тобі вже це казали?

Він байдужо подивився на мене.

— В тебе є причина лишатися тут?

— Мені подобається краєвид.

Він глухо гмикнув і перевів погляд на браму. Було зрозуміло, що йому це не подобається, а тепер, коли Крукшенк пішла, він давав волю цьому почуттю. Щойно він подивився на прилад, у його поставі з’явилося якесь зібране заціпеніння, щось схоже на напруження поганих борців перед поєдинком.

Я простягнув розкриту долоню і, витримавши належну паузу, злегка плеснув його по плечу.

— Суджіяді, не кажи мені, що ця штука тебе лякає. Тебе, людину, що пішла проти Пса Войтіна та всього його загону. Колись, ще там, ти був моїм героєм.

Якщо він і вважав, що це кумедно, то не показав цього.

— Та ну, це ж машина. Як підйомний кран, як… — я спробував відшукати доречне порівняння. — Як машина. Ось і все. Ми й самі такі будуватимемо за кілька століть. Можливо, ти навіть доживеш до цього, якщо застрахуєш як слід свій чохол.

— Ти помиляєшся, — відсторонено промовив він. — Це не схоже ні на що людське.

— Ой, блін, ти що, містикою мені баки забиватимеш? — я позирнув туди, де стояв Генд, раптом відчувши, що мене задавлюють числом. — Звичайно, це не схоже ні на що людське. Її побудували не люди, а марсіяни. Але вони — лише інша раса. Може, розумніша за нас, може, просунутіша за нас, але вони через це не є ні богами, ні демонами, хіба ні? Хіба ні?

Він повернувся до мене.

— Я не знаю. А хіба ні?

— Суджіяді, присягаюся: ти починаєш говорити як отой дебіл. Перед тобою зараз техніка.

— Ні, — він хитнув головою. — Це поріг, який ми зараз переступимо. І пошкодуємо про це. Хіба ти цього не відчуваєш? Не відчуваєш. Очікування в ній?

— Ні, але я відчуваю очікування в собі. Якщо ця штука так тебе лякає, ми можемо піти й зайнятися чимось конструктивним.

— Було б непогано.

Генд, здавалося, був радий залишитись і потішитися новій іграшці, тож ми залишили його там і пішли назад тунелем. Втім, нерви Суджіяді, вочевидь, якимось робом передалися мені, бо я, коли активована брама зникла з нашого поля зору за першим поворотом, був змушений визнати, що відчув щось у себе на потилиці. Саме це інколи відчуває людина, що відвертається від своїх систем озброєння, знаючи, що вони заряджені. Байдуже, що на ній мітка безпеки, — вона знає, що та штука в неї за спиною здатна обернути її на купу клаптиків плоті та уламків кістки та що, незважаючи на всі на світі програми, нещасні випадки бувають. А вогонь від своїх убиває так само надійно, як вогонь від чужих.

На вході нас чекало яскраве розсіяне денне світло, схоже на антитезу темному ущільненому предмету всередині.

Я роздратовано відмахнувся від цієї думки.

— Тепер задоволений? — ущипливо поцікавився я, коли ми вийшли на світло.

— Я буду задоволений, коли ми доправимо буй і перестанемо ділити півкулю з отією штукою.

Я похитав головою.

— Я тебе не розумію, Суджіяді. Лендфолл стоїть на відстані снайперського пострілу від шести великих розкопок. Уся ця планета всіяна марсіанськими руїнами.

— Я родом з Латімера. Їду туди, куди мені кажуть.

— Гаразд, Латімер. Там руїн теж немало. Блін, Господи, та їм колись належали всі світи, які ми колонізували. Ми навіть опинилися тут завдяки їхнім мапам.

— Отож-бо, — Суджіяді різко зупинився й розвернувся до мене; його обличчя вперше на моїй пам’яті наблизилося до справжньої емоційності, відколи він програв у суперечці через підривання каменів на брамі. — Отож-бо. А хочеш знати, що це означає?

Я відсахнувся, здивувавшись його раптовій напруженості.

— Так, звісно. Скажи мені.

— Це означає, що нас не має тут бути, Ковачу, — він говорив стишеним наполегливим голосом, якого я від нього ще не чув. — Нам тут не місце. Ми не готові. Те, що ми взагалі натрапили на астрогаційні мапи — це, блін, дурнувата помилка. Власними силами ми б відшукували й колонізували ці планети тисячі років. Цей час був нам потрібен, Ковачу. Нам треба було заслужити своє місце в міжзоряному просторі. Натомість ми дісталися сюди, причепившись до мертвої цивілізації, яку не розуміємо.

— Я не думаю…

Він навіть не дослухав мого заперечення.

— Згадай, як довго археологістка відчиняла цю браму. Згадай ті не до кінця зрозумілі дрібниці, на яких ми так далеко зайшли. Ми майже певні, що марсіяни бачили більше синього світла, ніж ми, — грубо перекривив він Вардані. — Вона й гадки не має, та й усі інші теж. Ми робимо здогади. Ми гадки не маємо, що робимо, Ковачу. Ми вештаємося тут, припасовуючи до космосу свої маленькі антропоморфні аксіоми та маскуючи свій страх, але насправді ми, блін, абсолютно не уявляємо собі, що робимо. Нас узагалі не має тут бути. Нам тут не місце.

Я протяжно видихнув.

— Що ж, Суджіяді, — я поглянув спершу на землю, а тоді — на небо. — Краще починай відкладати гроші на голкокидок на Землю. Там, звісно, хріново, але ми родом саме звідти. Там нам, блін, точно є місце.

Він усміхнувся; а потім на його обличчі знову з’явилася командирська маска.

— Пізно, — тихо сказав він. — Для цього вже надто пізно.

Біля «Наґіні» Гансен і Крукшенк уже розбирали заявний буй «Мандрейк».

Розділ двадцять восьмий

На підготовку заявного буя «Мандрейк» Крукшенк і Гансен витратили майже годину, передусім тому що з печери вийшов Генд, який виміг провести три повноцінні перевірки систем і лише після них задовольнився функціональністю