Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

боку — стіна з написом Deep Tank.[26] Трап веде до дверей у машинне відділення. Як виправдання в руці у мене напохваті швабра й відро, а коли цього виявиться не досить, я завжди можу скористатися старою перевіреною історією, ніби я іноземка і тому заблукала.

Двері важкі, ізольовані, і, коли я їх відчиняю, мене спочатку приголомшує шум. Я виходжу на сталеву платформу, звідки починається вузька галерея, що тягнеться зверху вздовж усього приміщення.

У середині приміщення метрів за десять піді мною на трохи піднятому фундаменті височіє двигун. Він складається з двох частин: головної, з дев’ятьма голими головками циліндрів, і шестициліндрового допоміжного двигуна. Ритмічно, немов частини пульсуючого серця, працюють блискучі клапани. Вся установка заввишки метрів п’ять і завдовжки близько дванадцяти справляє враження величезної, приборканої дикої тварини. Навколо ні душі.

Сталеве перекриття — ґратчасте, мої парусинові тапочки ступають прямо над безоднею.

Всюди розвішені таблички п’ятьма мовами, що забороняють куріння. За кілька метрів попереду мене — ніша. Звідти тягнеться блакитний шлейф тютюнового диму. Яккельсен сидить на складаному стільці, поклавши ноги на робочий стіл, і курить сигару. За сантиметр під його нижньою губою видно синець завширшки на весь рот. Я прихиляюся до столу, щоб непомітно покласти долоню на тринадцятидюймовий розвідний ключ, що лежить там.

Він знімає ноги зі столу, відкладає сигару і розпливається в усмішці:

— Смілло, я про тебе якраз думав.

Я прибираю руку зі столу. Його неспокій на якийсь час пропав.

— У мене хвора спина. На інших суднах під час плавання ніхто не метушиться. А ми тут починаємо о сьомій годині. Збиваємо іржу, зрощуємо швартови, фарбуємо, знімаємо окалину і драїмо латунь. Як можна тримати свої руки в пристойному вигляді, коли ти кожен божий день мусиш зрощувати троси?

Я нічого не відповідаю. Я випробовую Бернарда Яккельсена мовчанням.

Він переносить його дуже погано. Навіть зараз, коли у нього чудовий настрій, можна відчути приховану нервозність.

— Куди ми пливемо, Смілло?

Я мовчу й далі.

— Я п’ять років плаваю, ніколи нічого подібного не зустрічав. Сухий закон. Форма. Заборона входити на шлюпкову палубу. І навіть Лукас каже, що не знає, куди ми прямуємо.

Він знову бере сигару.

— Смілла Кваавігаак Ясперсен. Друге ім’я, здається, гренландське…

Він, напевно, подивився мій паспорт. Який лежить в судновому сейфі. Це наводить на роздуми.

— Я уважно оглянув судно. Я знаю все про судна. У цього — подвійний корпус і льодовий пояс по всій довжині. У носовій частині листи обшивки такі товсті, що можуть витримати вибух протитанкової гранати.

Він лукаво дивиться на мене.

— Ззаду, над гвинтом, «льодовий ніж». Двигун індикаторною потужністю шість тисяч кінських сил, достатньою для того, щоб іти зі швидкістю шістнадцять-вісімнадцять вузлів. Ми йдемо у напрямку до льодів. Це вже точно. Чи ми, бува, не на шляху до Гренландії?

Мені не потрібно відповідати, щоб він казав далі.

— Тепер подивися на команду. Усяка потолоч. А тримаються разом, усі знають один одного. І бояться, і не витягнеш з них, чого бояться. І пасажири, яких ніколи не бачиш. Навіщо вони на борту?

Він відкладає сигару. Вона так і не дала йому втіхи.

— Чи взяти тебе, Смілло. Я багато ходив на чотиритисячотонних суднах. На них, чорт забирай, не було ніякої покоївки. Тим більше такої, яка поводиться як цариця Савська.

Я беру його сигару і кидаю її у відро. Вона гасне з тихим шипінням.

— Я прибираю, — кажу я.

— Чому він узяв тебе на борт, Смілло?

Я не відповідаю. Я не знаю, що йому сказати.

Тільки коли двері машинного відділення за мною зачиняються, я розумію, яким дратівливим був шум. Тиша діє заспокійливо.

Верлен, боцман, стоїть на середньому майданчику сходів, прихилившись до стіни. Порівнявшись із ним, я мимоволі намагаюся повернутися до нього спиною.

— Заблукали?

З нагрудної кишені він дістає жменьку рису й підносить до рота. Він не упускає ні зернятка, і на руках його нічого не залишається, всі його рухи впевнені і відпрацьовані.

Мені, напевно, треба було б придумали яке-небудь виправдання, але ненавиджу, коли мене допитують.

— Просто збилася з дороги.

Піднявшись на кілька сходинок, я дещо згадую.

— Пане боцман, — додаю я. — Просто збилася з дороги, пане боцман.

З

Я б’ю по будильнику ребром долоні. Пролетівши, немов снаряд, через каюту, він вдаряється об вішак на дверях і падає на підлогу.

Я не можу змиритися з явищами, які розраховані на все життя. Довічні ув’язнення, шлюбні контракти, постійна робота до кінця життя. Спроби зафіксувати форми існування і позбавити їх від плину часу. Ще гірше з тим, що покликано бути вічним. Як, наприклад, мій будильник. Eternity clock.[27] Так вони його називали. Я витягнула його з приладової дошки другого місяцеходу NASA, після того як він геть зовсім вийшов з ладу на материковому льоду. Подібно до інших американців, він не зміг витримати 55-градусний мороз і вітер, що силою значно перевищував Бофортову шкалу.

Вони не помітили, що я взяла годинника. Я взяла його як сувенір і щоб довести, що у мене не ростуть безсмертники, — навіть американська космічна програма не протримається у мене і трьох тижнів.

На сьогодні він протримався вже десять років. Десять років, і при цьому на його долю не випадало нічого іншого, крім грубощів і поганих слів. Але до нього і в колишні часи ставилися високі вимоги. Говорили, що його можна засунути в полум’я паяльної лампи, або зварити в сірчаній кислоті, або занурити на дно Філіппінського жолоба, а він все одно, мов нічого й не було, показуватиме час. На мій погляд, це занадто провокаційне твердження. У Кваанааку нам здавалося, що наручний годинник гарний. Дехто з мисливців носив його як прикрасу. Але нам і на думку не спало б жити за ним.

Це я пояснювала Джилу, що сидить за стерном. (Сидячи в спостережній кабіні, я повідомляла, коли фірн[28] набуває надто темного або надто світлого відтінку, що означало, що він може не витримати нас і відкриється, і Земля поглине ідіотську п’ятнадцятитонну американську мрію про Місяць у виблискувану синім і зеленим тридцятиметрову тріщину, яка, звужуючись біля дна, стискає все падаюче в міцні обійми і тридцятиградусний мороз.) У Кваанааку нашим орієнтиром є погода, говорила я йому. Нашими орієнтирами є тварини. Любов. Смерть. А не механічні залізячки.

Мені було тоді трохи більше двадцяти. У цьому віці можна брехати — можна навіть брехати самому собі — з великим успіхом. Насправді, вже