Читати книгу - "Зібрання творів"

class="v">Котрого любиш і караєш,

і спопеляєш на вогні?

26.9.

* * *

Клади сліпий свій крок межи проваль.

Утраченого тіла довгі тіні

сотаються, мов жили, з правіків -

неначе знаки певності, що роки

не знищили душі твоєї в пень.

Клади сліпий свій крок. Хай до ноги

тобі лягає кордубатий простір,

хай навертає те, чого ні око

твоє не вгледить, ані вловить слух.

Клади сліпий свій крок. Почезлий світе,

ти з’явишся, повернешся мені,

коли я перейду пустелю мертву

чи вмру – і галактична рівнина

народиться з кісток моїх залізних,

з моїх залізних спроневір і верст.

Клади сліпий свій крок. Материками,

морями і безоднями ступай,

вельможно нахилившись над проваллям,

шукай підпори в вітрі! Не знайдеш -

то стрімголов посовгнешся в безодню

і пропадеш. Клади сліпий свій крок.

Народжені з мовчання словеса

вертають із мовчання. Тільки кроки

подвигнуть наперед твою ходу,

а вихолодять серце – то й зогріють,

а вимертвивши, разом одживлять.

Клади сліпий свій крок. Летять, як кулі,

спогадування проминулих літ.

Лише не наразись на них душею,

бо, убиваючи, вони живуть.

Хай буде похід твій благословен,

що, одмінивши смерть, тримає вічність

на вістрі болю, пам’яті й жадання -

хай уводносталь він злютує їх,

і хай ознаменує твій порив

ця божевільно-радісна хода.

26.9.

* * *

Золотіла осінь лісова

в кроні грабів і в дубів громадді,

і душа розкрилася жива

в чорному осклілому свічадді.

І душа розкрилася жива,

і червоним золотом горіла,

і червоно-золоті слова

ти устами виспраглими крила.

І серця гуділи в трубежі,

і уста затамували муку.

О, не заступати б нам межі

і в розпуці не ломити руки.

Золото кохання криє сніг,

де-не-де лиш пнів чорніють близни,

і до тебе, як до материзни,

не знайти загублених доріг.

26.9.

* * *

Літня спека. Порох. І пісок

перегрітий обпікає п’яти.

На ґарґошах мій сидить синок -

шию обхопили рученята.

За плечима аж рипить рюкзак,

у руках авоська і валіза,

тільки ти у долі не жебрак,

і тебе не з’їсть грошова криза.

Хай лишилось жити два-три дні,

хай останній вибуде поранок,

а перед очима рідний ґанок,

рідний край у рідній стороні,

де, ледь-ледь зіпершись до воріт,

віща мати, ніби синя птиця,

виглядає, світиться, святиться

і журливий шле тобі привіт.

Як її чекання береже

від нещастя і від спроневіри.

Щирі, ми пробудем завжди щирі,

адже слід наш мати стереже.

26.9.

* * *

Це, припізніла молодосте, ти

спроваджуєш мене на горні кручі

Збираються над головою тучі,

відстрашливої повні ліпоти.

А я дерусь – з щовба на щовб – увись -

куди мої дороги простяглись,

куди мене веде вельможний порив,

не відаючи втоми, ні покори,

так, як було в забутому колись.

Це, припізніла молодосте, ти,

це я себе вертаю – скільки змоги,

зближаючись до древньої дороги,

де дерева чорніють, як хрести.

27.9.

* * *

Літа блукань, надій і спроневіри

вкрай викривили горло голосне.

О, будьте щирі, будьте тільки щирі,

бо лише так пізнаєте мене.

Довгаста стежка, по краях обгасла,

висока свічка, вигоріла геть.

Де Віфлеєм твій? Де волові ясла?

Нема й не буде – добре знає кметь.

Нема й не буде врубаного долу,

нема й не буде врізаних небес,

а берег віри в чорноталі скрес,

лишивши тільки воду – тьмяну й голу.

Літа блукань, тривоги і надій,

ідіть собі – на всі чотири вітри.

Тримайся, кметю! Зрадні сльози витри

і, усамітнений, досатаній.

27.9.

* * *

Ну й каторга, прождати вік життя

і так, не дочекавшися, померти.

То хто єси, збагнув бодай тепер ти?

Коли немає більше вороття

до давнього, минулого, нового?

Дарма! Ти сам – на белебні живи

і ці нестерпні дні благослови

одним ім’ям – Люципера чи Бога.

* * *

Ми втрьох сідали на човна:

дружина, я і син,

весна гриміла голосна

в кимвалах білих днин,

болюча і нестерпна синь

небес, пацьорки віт,

з добра аж жовтий – цілий світ:

дінь-дон, дінь-дон, дінь-дінь.

Шалена зелень облягла

сліпе тепло ковбань,

планета – човен без весла

над плесами кохань.

Так пливемо в ковчезі ми

за паводком століть,

і пишна сяє при кормі

бузково-яра віть.

Світилося, мов цуценя,

малесеньке хлопча,

дружина ладо навмання

дивилась, як дівча.

А я, неначе Саваоф,

бив веслами рогіз,

тулив до себе їх обох

і не встидався сліз.

Бо серце стало на порі,

бо шалом пойнялось,

тож віддавайся щедрій грі:

життя тобі – вдалось!

Забута пам’яте, це ти?

Спасибі, що згадав,

аби в годину самоти

скорботу гамував -

дарами спогадів і снів,

дарами прочувань,

щоб так довіку – жив і плив

над плесами кохань.

27.9.

* * *

Світ повен милих таємниць,

а як дитині – то й казкових.

Гаї, переліски, діброви.

Рахнівка! Падай, падай ниць.

Там, у долині, ув імлі

вона парує, мов хлібина,

допіру з печі. Україна!

І радощі мої й жалі.

Моя Вітчизно пресвята!

Мої дитячі ярі дзвони

і подзвін цей многоколонний,

і млин – подобою хреста.