Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

джерела черпає таку впевненість. Чи може так бути, що гнітюче відчуття невідворотної загрози бере початок у математичних формулах, якими він щоденно списував аркуші паперу? На закритому горищі вчувалися м’які, скрадливі кроки, і це страшенно дратувало, а тепер з’явилося ще й нове відчуття: буцімто хтось постійно переконує його зробити щось жахливе, чого він ніяк зробити не може. А як же його сомнамбулізм Де він тинявся посеред ночі? І що то був за слабкий відзвук, що подеколи лунав крізь мішанину уже знайомих шумів навіть серед білого дня, коли він не відчував жодної сонливості? Ритміка цього звуку не мала аналогів на землі, за винятком хіба що ритмів заборонених наспівів шабашу, а інколи Джилмен зі страхом думав, що цей ритм має дещо спільне із завиванням та ревінням, що сповнювали чорні провалля його снів.

А сни поволі ставали все жаскішими. У менш глибокій їх частині стара потороча приходила у диявольській подобі, і Джилмен усвідомив, що саме вона добряче перелякала його під час зустрічі у припортових нетрях. Він не міг помилитися — згорблена постать, гачкуватий ніс, зморщене лице з гострим підборіддям, впізнав і її бурий бахматий одяг. На обличчі старої застиг вираз неприхованої злості і збудження, а прокинувшись вранці, він пригадав ще й деренчливий голос — она його у чомусь переконувала і чимось погрожувала. Він мав піти до Чорної Людини і разом із ними усіма вирушити до трону Азатота в осерді цілковитого Хаосу, — ось що казала йому стара. Тепер, коли він так глибоко проник у таємні знання, мусив власною кров’ю розписатися в книзі Азатота і прийняти нове таємне ім’я. Від наміру вирушити разом зі старою, Бурим Дженкіном і тим третім до трону Хаосу, де пронизливо вищать божевільні флейти, Волтера стримало лише те, що ім’я «Азатот» він зустрічав у Некрономіконі і знав, що за ним стоїть первородне зло, надто страшне, щоб про нього говорити.

Стара завжди з’являлась наче нізвідки біля кута, де навскісна стеля впирається у похилену стіну. Складалося враження, що вона виникала десь ближче до стелі, ніж до підлоги, і щоночі наближалася до Джилмена, він бачив її дедалі виразніше — а потім сон уривався. Бурий Дженкін теж помалу наближався, і його жовтаво-білі ікла лиховісно зблискували у неприродно фіолетовому мареві. Пронизливе хихотіння потвори щораз чіткіше закарбовувалося в пам’яті юнака, і вранці він пригадував, як та гидка істота вимовляла імена «Азатот» і «Ньярлатотеп».

У глибших снах образи так само ставали чіткішими, і Джилмен почав відчувати, що присмеркові провалля навколо нього належать саме до четвертого виміру. Органічні тіла, рухи яких здавалися більш доладними і вмотивованими, вірогідно, були проекціями форм життя, що населяли нашу планету, між них і людей. Джилмен не наважувався й подумати, чим є інші тіла у їх вимірі чи вимірах. Дві істоти серед тих, які рухалися менш хаотично — одна виглядала як скупчення переливчастих кулястих бульбашок, а друга скидалася на невеликий багатогранник незрозумілого кольору з мінливими кутами, — здавалось, помічали Джилмена і пересувались поруч із ним або дещо попереду, коли він переміщався в оточенні велетенських призм, лабіринтів, нагромаджень кубів, площин і якихось псевдо-споруд. І впродовж усього сну дедалі гучніше звучало якесь скреготіння і ревіння, наче хтось намагався досягти нестерпної для слуху людини сили звуку.

У ніч з дев’ятнадцятого на двадцяте квітня у снах Джилмена сталася нова подія. Майже проти своєї волі він блукав у присмерковій безодні, попереду летіла маса переливчастих бульбашок і маленький багатогранник, і тут Волтер побачив, що грані суміжних велетенських призм утворюють напрочуд правильні кути. Наступної миті він опинився за межами безодні, намагаючись зберегти рівновагу на скелястому пагорбі, залитому яскравим, розсіяним зеленим світлом. Він був босий і в нічній піжамі, але коли спробував іти, виявив, що не здатен відірвати ніг від землі. Усе навкруги, окрім невеликої частини схилу безпосередньо перед ним, затягло пасмами густих випарів, і Джилмен здригнувся, коли подумав, які звуки можуть ринути з цього туману.

А потім він помітив дві фігури, що важко, над силу підповзали до нього, — то були стара жінка і маленька кошлата істота. Стара звелася на коліна, якось дивно схрестивши руки, а Бурий Дженкін показував на щось своєю — дивовижно подібною до людської — передньою лапкою, і далося це йому нелегко. Скоряючись якомусь незрозумілому імпульсу, Джилмен почав важко рухатись у напрямку, визначеному кутом між схрещеними руками старої і лапою маленького монстра, і не встиг зробити й кількох кроків, як знову опинився у звичній присмерковій безодні. Навколо нього літали якісь геометричні фігури, а він стрімко летів у прірву, і тому падінню не було кінця. Врешті-решт він прокинувся у своєму ліжку, у мансарді старого будинку з дивним кутом між стіною і стелею.

Того ранку Волтер почувався геть виснаженим і на лекції не пішов. Він відчував, що якась дивна сила спрямовує його погляд у нікуди, бо не міг відірвати очей від порожнього місця на голій підлозі. Протягом дня Джилмен двічі переводив невидющий погляд і тільки опівдні зміг подолати непереборне бажання витріщатись у порожнечу. Близько другої години він вирушив до міста обідати і, простуючи вузькими провулками, раптом зауважив, що завжди звертає у південно-східному напрямку. Не без внутрішньої боротьби хлопець змусив себе зупинитися і зайти до кафе на Черч-стріт, однак по обіді незбагненний потяг став лише сильнішим.

Таки доведеться звернутися до невропатолога; можливо, все це якось пов’язано з його сновидністю, а поки що варто бодай спробувати здолати недугу. Немає сумніву, він здатний протистояти незбагненному потягу, тож, сповнений рішучості боротися з цією халепою, Джилмен почвалав у північному напрямку вздовж Гаррісон-стріт. Діставшись мосту через Міскатонік, Волтер уже спливав холодним потом; ухопившись за металеві поручні, він кинув погляд на непривітний острів у верхній течії — залиті яскравими променями післяобіднього сонця, його прадавні кам’яні брили стояли рівними рядами у похмурій задумі.

А потім він кинувся тікати, помітивши на пустельному острові якусь постать і з першого погляду впізнавши у ній дивну стару, чий моторошний образ мордував його у снах. Біля ніг старої ворушилася висока трава, наче в ній копошилася іще якась жива істота. Коли стара почала повертатися в його бік, Джилмен прожогом збіг з моста, шукаючи прихистку в заплутаному лабіринті провулків на березі річки. Хоч як далеко був острів, юнак усе одно відчував потік непереборної злоби, що плинув із ядучим поглядом згорбленої старої у брунатному вбранні.

Джилмена і далі тягло на південний схід, і він ледве-ледве зміг доплентатися до старого будинку та зійти хиткими сходами до свого помешкання. Впродовж кількох годин Волтер сидів мовчки, бездумно, очі стежили за чимось невидимим, поступово звертаючи на захід. Близько шостої вечора його гострий слух уловив тоскні молитви Джо Мазуревича, що мешкав двома поверхами нижче. Охоплений відчаєм, Джилмен схопив капелюха і вийшов на залиту вечірнім золотим сяйвом вулицю, дозволивши дивному потягу з півдня вести його хоч світ за очі. За годину темрява заскочила його у чистому полі за струмком Повішеника; у небі яскраво горіли весняні зорі. Потяг іти вперед поступово змінився незборимим бажанням майнути до зірок, і тут Джилмен збагнув, де розташоване джерело того дивного притягання.

Його тягло у небо. Якась точка небесної сфери серед безлічі зірок вабила і кликала Джилмена