Читати книгу - "Аутсайдер"

всяке говорять, коли трохи вип’ють. Та як це можна порівняти з тим, що він зробив у квітні? Досі повірити не можу. Я цілувалася з цим хлопцем під омелою на вечірці минулого Різдва, — Кенді чи то мимоволі, чи то навмисно здригнулася.

— То на тижні двадцять третього квітня він був у відпустці.

— Раз ти так кажеш. Знаю тільки, що то було навесні, бо в мене почалась алергія, — на цій фразі вона дістала ще одну сигарету. — Він сказав, що їде в Ріджис, сказав, що вони з мамою замовлять службу за батьком, який помер рік тому. «Поминальна» служба, це його слова. Може, він і поїхав, але потім повернувся, щоб убити дівчат із Тротвуда. Тут певна річ, бо його бачили люди, а ще є відео з камер спостереження при бензиновій колонці, де він заправлявся.

— А що він заправляв? — спитала Голлі. — Не фургон?

Навідне питання, Білл би цього не схвалив, та Голлі не втрималася.

— Не знаю. Не впевнена, що про це писали в газетах. Мабуть, свій пікап. У нього був «тахо», весь такий наворочений. Шини на замовлення, повсюди хром. І критий кузов. Може, там він їх і ховав. Одурманив наркотиками, поки не наготувався… сама розумієш… скористатися з них.

— У-у-уф, — видала Голлі, також мимоволі.

Кенді Вілсон кивнула.

— Ага. Такі речі навіть уявляти не хочеться, але зарадити собі не можеш. Принаймні я не можу. А ще знайшли його ДНК, це ти точно маєш знати, бо в газетах писали.

— Так.

— І я сама його бачила того тижня, бо він одного дня прийшов до лікарні. «Що, робота ніяк не відпускає?» — спитала я його. Він нічого не відповів, тільки бридко посміхнувся й пішов собі далі крилом «Б». Ніколи не бачила, щоб він так посміхався, ніколи. Ручаюся, що в нього ще була кров під нігтями. Може, навіть на члені та яйцях. Господи, аж мурашня по тілу бігає, як про це подумаю.

Голлі теж відчула мурашню, але нічого не сказала, тільки сьорбнула пива й спитала, якого числа це трапилось.

— Хоч убий, не пригадаю, та вже після зникнення дівчаток. Але знаєш що? Мабуть, я таки скажу тобі точну дату, бо того дня після роботи в мене був запис до перукаря. Волосся фарбувала. Відтоді так і ходила по салонах, сама бачиш. Хвилинку.

Вона пішла до маленького столика в кутку кімнати, знайшла свій денник і погортала сторінки.

— Ось воно, «Волосовище Деббі», двадцять шостого квітня.

Голлі занотувала й додала знак оклику. Це був день, коли Террі востаннє ходив до батька. Наступного дня він із родиною сів на літак додому.

— Пітер Мейтленд був знайомий із містером Голмзом?

Вілсон розсміялася.

— Пітер Мейтленд ні з ким направду не знайомий, любонько. Минулого року було кілька днів при пам’яті, і навіть на початку цього року він зумів самотужки дістатися до кафетерію та попросити собі шоколаду — найдовше вони пам’ятають саме те, що їм подобається найбільше. Тепер він просто сидить і витріщається. Як у мене колись почнеться така срань, то я ковтну жменьку пігулок і помру, поки ще матиму достатньо справних клітин у мозку й пам’ятатиму, для чого ті пігулки. Але якщо спитаєш, чи був Гіт знайомий з Мейтлендом, то — так, ще б пак. Деякі санітари переходять із місця на місце, але Гіт, в основному, тримався палат із непарними номерами в крилі «Б». Казав частенько, що деякі пацієнти його пізнають, хоч і мізки вже неробочі. А Мейтленд лежить у палаті «5-Б».

— Він заходив до палати Мейтленда в той день, коли ти його бачила?

— Певно що так. І я знаю дещо таке, про що не писали в газетах. Заприсягнусь на власній дупі, що воно б зіграло велику роль на суді Гіта, якби один такий відбувся.

— Що, Кенді? Що саме, що?

— Коли копи дізналися, що після вбивства він побував у клініці розладів пам’яті, то обшукали всі палати в крилі «Б» й особливу увагу приділили Мейтлендовій, бо Кем Мелінскі сказав, що бачив, як Гіт звідти виходив. Кем у нас прибиральник. Гіта він помітив передусім тому, що мив тоді підлогу в коридорі, а Гіт посковзнувся й гепнувся на дупу.

— Ти в цьому певна, Кенді?

— Певна, й ось у чому річ. Моя найкраща подруга з медсестер, жінка на ім’я Пенні Прудом, чула, як після обшуку в палаті «5-Б» один із копів говорив телефоном. І він сказав, що там знайшли волосину, біляву волосину. Що ти на це скажеш?

— Скажу, що вони мали зробити ДНК-тест і з’ясувати, чи не належить вона одній із Говардових дівчат.

— Заприсягнусь на власній дупі, що зробили. Як у серіалі «Сі-Ес-Ай: Місце злочину».

— Результатів тесту так і не оприлюднили, — сказала Голлі. — Чи не так?

— Ні. Але ж ти знаєш, що знайшли копи в підвалі місіс Голмз?

Голлі кивнула. Цю деталь таки оприлюднили, і згадка про це мала б кілком уп’ястися в серця батьків. Хтось проговорився, і в газеті надрукували. Може, і по телебаченню говорили.

— Більшість секс-убивць беруть собі трофеї, — авторитетно заявила Кенді. — Це я бачила в «Медичному детективі» і «Вихідних даних» [183]. Звичайна поведінка для цих пришелепків.

— Але тобі Гіт Голмз ніколи пришелепком не здавався.

— Вони приховують свою справжню натуру, — зловісно мовила Кенді Вілсон.

— Та він не дуже намагався приховати свій злочин, чи не так? Його бачили люди, є навіть запис із камер спостереження.

— І що? Він очманів, а очманілим на все посрати.

«Певна, що детектив Андерсон й окружний прокурор у Флінт-Сіті те саме сказали про Террі Мейтленда, — подумала Голлі. — Попри те, що деякі серійні вбивці… секс-убивці, як їх назвала Кенді Вілсон, можуть роками ховатися від правосуддя. Наприклад, Тед Банді або Джон Вейн Ґейсі».

Голлі підвелася.

— Дуже дякую, що приділила мені час.

— Подякуй так, щоб про нашу розмову не дізналася місіс Келлі.

— Неодмінно, — відповіла Голлі.

Коли вона вже виходила за двері, Кенді сказала:

— Ти про його матір знаєш, так? Що вона зробила після того, як Гіт порішив себе в тюрмі?

Голлі завмерла, затиснувши в руці ключ.

— Ні.

— То сталося через місяць. Мабуть, ти недалеко зайшла в своєму слідстві. Вона повісилася. Точно як він, тільки в підвалі, а не в тюремній камері.

— Ні фіга собі! Вона лишила записку?

— Цього не знаю, — відповіла Кенді, — але саме там, у підвалі, копи знайшли ті закривавлені трусики. З Вінні, Тигрою та Ру. Як твій єдиний син таке накоїть, чи є сенс лишати якусь записку?

  9

Коли Голлі вагалася, що їй робити далі, то майже повсякчас навідувалась або до «Міжнародного дому млинців», або до «Денніз». В обох закладах із ранку до вечора подавали сніданок — домашні страви, що їх можна було неквапливо їсти й не турбуватися через винні карти чи настирних офіціантів. «Млинці» знайшлися неподалік від готелю Голлі.

Усівшись за двомісним столиком у куточку, вона замовила млинців (малий стос), бовтанку