Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

на підставі чого ухвалювати вирок? Судді схилялися повірити Сташинському, вони перевірили все, що надавалося до перевірки, і жодного разу не спіймали його на брехні. Решта лишалася сферою здогадок. Вина Сташинського була доведена, точніше він у ній зізнався.

34. Обвинувачення

Останній день процесу припав на 15 жовтня, рівно через три роки після вбивства Степана Бандери. Степан Ленкавський та багато інших оунівців прийшли в суд у чорних костюмах з чорними краватками. Того дня вони відвідали заупокійну службу по Бандері в соборі Св. Стефана в Карлсруе. Сташинський помітив, що в залі багато людей у жалобному одязі, але не знати, чи пов’язав він це з подіями трирічної давнини[361].

Бандерівці лишилися задоволені позицією головного прокурора процесу доктора Альбіна Куна, літнього лисого чоловіка в круглих окулярах. Кун відповідав у генеральній прокуратурі за справи, пов’язані зі шпіонажем. Процес Сташинського збігся з початком найбільшого політичного скандалу у повоєнній ФРН – справою «Шпіґеля». У перший день суду журнал надрукував статтю із секретною інформацією про стан готовності бундесверу, західнонімецької армії. Це дуже не сподобалося інспекторам НАТО, виток інформації ударив по військовому командуванню й міністрах. У перерві Куну показали статтю, прокурор пробіг її очима прямо в залі і розпорядився почати попереднє розслідування.

Справа закінчилася арештом автора-журналіста, видавця «Шпіґеля» і відставкою міністра оборони, впливового баварського політика Франца Йозефа Штрауса[362].

Виступ Куна нічого доброго Сташинському не обіцяв. Прокурор заявив, що підсудний знав про смертельну дію пістолета-спрею, і кваліфікував злочин Сташинського як «підступне політичне вбивство». Він погоджувався, що Сташинський діяв за наказом КДБ і був інструментом в руках держави, яка практикує вбивства політичних опонентів, але не визнавав Комітет державної безпеки військовою організацією і не вважав його накази законними. Кун доводив, що Сташинського могли змусити виконувати накази на території Радянського Союзу або країн Східного блоку, але він міг відмовитися виконувати їх у Західній Німеччині. Крім того, немає сумніву, що Сташинський вдавався у ФРН до шпіонажу.

Кун відзначив відвертість свідчень Сташинського і пошкодував, що «ця інтелігентна людина, завдяки супротивним обставинам і помилковому політичному керуванню, заплуталася в цю справу». Але завершив свій виступ так:

– Закон передбачає за вбивство найвище покарання, а пом’якшувальні обставини, які має обвинувачений, не можна брати до уваги.

Прокурор вимагав два пожиттєвих терміни за убивства плюс три роки за шпіонаж. Чутки про свідчення в обмін на пом’якшення, які Чарльз Керстен чув у Вашингтоні, схоже, виявилися хибними. Сташинський, по суті, звинуватив радянське керівництво в організації політичних убивств за кордоном, але прокурор жодних послаблень у відповідь не виявив. Для Сташинського ситуація різко погіршувалася[363].

Наступним мав виступати адвокат Ярослави Бандери Ганс Нойвірт. Нічого доброго Сташинському це теж не обіцяло. Попередні дні показали, що адвокат не тільки сумнівається в «наверненні» вчорашнього агента КДБ, а й добре розбирається в нюансах радянської й української історії та політики. Нойвірт почав з того, що Бандери – сім’я релігійна, вони втратили трьох синів у боротьбі за визволення України, але не шукають помсти. Та по суті це була помста. Коли Нойвірт назвав Сташинського яничаром, який зрадив свою сестру і обманом проліз у націоналістичне підпілля, підсудний почав соватися на стільці і почервонів – на суді це траплялося рідко. Дошкульні порівняння Нойвірта на цьому не закінчилися: він порівняв Сташинського із собакою Павлова, натренованою чекістами убивати невинних людей.

Однак Нойвірт, як і Кун, не спростовували позицію захисту стосовно духовного переродження Сташинського.

– Чоловік є продуктом такої методи виховання, якою видресовано собак Павлова, але ось приходить ця жінка, – сказав Нойвірт про Інґе Поль, – і якраз вона стає тією, хто, апелюючи до його сумління, виправдовує остаточно нашу [західну] систему. Цим симпатія Нойвірта до Сташинського і вичерпувалася.

– Одначе як би ми не крутили з цією справою, – вів далі адвокат, – ми не маємо можливости дати розгрішення, немов у сповідальниці. Ми сидимо в судовій залі. Хоча б ми як дошукувалися чогось людського, завжди залишається убивство і знищення двох людей.

Бандерівців не вразила ораторська майстерність Нойвірта – він нервувався і говорив дуже тихо, – але сподобалися самі слова про Сташинського і боротьбу ОУН за незалежність.

– А за засадами нашої західної традиції, така боротьба священна, – сказав Нойвірт. – І якраз українці впродовж свого важкого історичного процесу показали нам, що вони готові йти за покликом цієї традиції[364].

Коли суд пішов на обідню перерву, перспективи Сташинського видавалися надто примарними. Він зробив майже неможливе – завоював симпатії суддів і публіки. Навіть прокурор і адвокати позивачів погоджувалися, що Богдан покаявся і вже не та людина, яка скоїла убивства. Але все це не мало значення. Якщо судді послухають прокурора, йому дадуть два пожиттєві терміни плюс три роки. Та й удвічі менший термін – пожиттєве і півтора року – нічим не кращий. На виступ свого адвоката складно було сподіватися.

Одразу по обіді Гайнрих Ягуш викликав Адольфа Міра, адвоката Ребетів. Доти вони з Нойвіртом виступали й ставили запитання дуже жорстко. Мір теж заперечував, що Сташинський пішов на вбивства з примусу, і вважав, що той міг спокійно відмовитися. Адвокату здалися наївними й пояснення Сташинського, що його доноси на партизан-повстанців не призвели до арештів і убивств. Мір заперечив слова прокурора, що суд розглядає «підступні вбивства».

– Чи був Ребет беззахисним, чи був він довірливим? – спитав Мір і сам же відповів заперечно. – У тому стані, у якому Ребет йшов сходами, він, без сумніву, не був беззахисним. Також поняття довірливости тут не на місці. – І додав: –Тут не можна просто вжити поняття скритовбивства (Meuchelmord), як його звичайно вживають нефахівці.

Аргумент Міра підривав фундамент обвинувачення, з уст адвоката постраждалої сторони це звучало дивно. Але на цьому його несподіваний наступ на прокурорську конструкцію не закінчився. Він сказав, що не варто питати, чому Сташинський не втік на Захід, коли вперше отримав злочинний наказ, зважаючи на масштаб індоктринації й комуністичні переконання агента. Мір закінчив несподіваний виступ згадкою про свою клієнтку Дарію Ребет:

– Високий Сенате! Від імені пані Ребет я мушу ще раз запевнити, що вона не відчуває до Сташинського навіть найменшої ненависті, але вона співчуває йому, і вона має рацію. Жоден винуватець не знаходить перед судом свого власного сумління… Лагідного вироку також вистачило б, бо вчинок Сташинського означає для нього обтяження його совісті, якого він, як відповідальний за смерть двох людей, ніколи не позбудеться[365].

Що трапилося? Багатьох присутніх вразила промова Міра. На чиєму боці адвокат, що просить пом’якшення для вбивці і сумнівається в аргументах прокурора? Кого він насправді представляє? Дарія Ребет