Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

попередня умова інтересу, який можна мати до краси природи:

Цей безпосередній інтерес до краси природи не є насправді загальним, він притаманний лише тим, чий спосіб мислення вже сформований до добра чи, щонайменше, схильний отримати таке спрямування[834].

Таким чином, теоретичний дискурс Канта, одночасно з його боку та з боку тих, до кого він звертається, обумовлений рішенням, яке є актом віри, що веде до вибору певного способу життя, який, зрештою, надихається моделлю мудреця. Тут можна побачити, наскільки Кант зазнав впливу античної концепції філософії. Втім, у «аскетичній етиці», яку він пропонує наприкінці своєї «Метафізики звичаїв»[835], можна впізнати виклад правил тренування доброчесності, який намагається примирити епікурейську безтурботність зі стоїчним тиском обов’язку.

Щоб описати в усьому її розмаїтті історію рецепції античної філософії від початку середньовіччя та до наших днів, знадобився би чималий том. Я задовольнився тут тим, що позначив її головні етапи: Монтень, Декарт, Кант. Існує чимало інших імен, які також треба було би згадати, зокрема, імена таких настільки різних мислителів як Руссо, Шефтсбері[836], Шопенгауер, Емерсон, Торо, К’єркеґард, Маркс, Ніцше, В. Джеймс, Берґсон, Вітґенштайн, Мерло-Понті та інші: всі вони у той чи інший спосіб під впливом взірця античної філософії розуміли філософію як конкретну та практичну діяльність і як трансформацію способу життя чи сприйняття світу-

XII

ПИТАННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Досягнувши кінця свого твору, автор бачить те, чого він не сказав, та передчуває запитання, які виникли у читача. Якщо, наприклад, ми подали «теоріїзацію» філософії як результат зустрічі християнства та філософії, то чи не було б бажаним здійснити комплексне дослідження стосунків релігії та філософії, як в античності, так і в модерному світі? В античності філософ зустрічається з релігією у соціальному житті у вигляді офіційного культу та в культурному житті — у вигляді творів мистецтва та літератури. Водночас, він переживає її філософським чином, він трансформує її в філософію. Епікур рекомендує участь у громадських святах і навіть молитву для того, щоб дати епікурейському філософу змогу споглядати богів такими, якими розуміє їх епікурейська теорія природи. Навіть пізні неоплатоніки, які практикують теургію, інтегрують її у переважно філософський духовний поступ, який має на меті в кінцевому підсумку піднесення до трансцендентного та непізнаваного Бога, абсолютно чужого традиційній релігії. Навіть якщо вони створюють раціональну теологію, яка встановлює відповідність богів офіційної релігії та філософських сутностей, ця теологія має дуже мало спільного з античними віруваннями, які неоплатоніки хочуть захищати від християнства. В античності філософський спосіб життя не конкурує з релігією, оскільки релігія ще не є тим способом життя, який охоплює все людське існування і все внутрішнє життя, як це відбувається у християнстві. Скоріше, філософський дискурс може вступати в конфлікт з ідеями богів, які побутують у громаді, як це було у випадках Анаксагора і Сократа.

Стосунки філософії та християнства, як ми мали нагоду побачити, є набагато складнішими, а їхнє визначення потребувало би серйозного дослідження. Насправді можна сказати, що майже всі філософи, починаючи з середньовіччя, зазнали впливу християнства. З одного боку, їхній філософський дискурс розвивається у безпосередньому зв'язку із християнством або для того, щоб виправдати, прямо чи непрямо, християнське вчення, або для того, щоб його заперечити. В цьому пункті можна лише погодитися із зауваженнями Е. Жільсона[837], який показує, яким чином філософія Декарта, Мальбранша, Ляйбніца коріниться, зрештою, у проблематиці християнства. До цього списку можна було б додати також філософію Канта[838], проте потрібно визнати, що Кант, уподібнюючи християнську віру моральній вірі, скоріше, трансформує християнство у філософію. Втім, філософський спосіб життя тривалий час ототожнювався із християнським способом життя (починаючи з середніх віків, проходячи через Петрарку та Еразма, або християнських стоїків та епікурейців, аж до християнського екзистенціалізму Ґ. Марселя) настільки, що навіть у екзистенційних настановах сучасних філософів можна виявити сліди християнства[839]. І в цьому немає нічого дивного, враховуючи силу християнської традиції, яка залишила відбиток на всій західній ментальності. Відтак, для глибшого визначення зв’язків філософії та релігії потрібні розлогі рефлексії.

Я вважаю, що було б також корисним уточнити моє власне розуміння філософії. Я цілком погоджуюсь із тим, що філософія, як за доби античності, так і в наші дні, залишається теорійною та «концептуалізуючою» діяльністю. Проте я вважаю, що за античної доби вибір філософом способу життя обумовлював та визначав головні тенденції його філософського дискурсу, і це, на мій погляд, зрештою, залишається чинним для будь-якої філософії. Я не хочу, звичайно, стверджувати, що філософія визначається якимось сліпим та довільним вибором, я лише хочу сказати, що тут має місце примат практичного розуму над розумом теоретичним: філософська рефлексія мотивується та керується тим, «що цікавить розум», як говорив Кант, тобто вибором способу життя. Я сказав би разом із Плотином: «Саме бажання породжує думку»[840]. Проте існує якась своєрідна взаємодія та взаємна причинність між волею та розумінням, між тим, чого філософ по-справжньому хоче, що його цікавить у найсильнішому сенсі цього слова, тобто між відповіддю на питання «як жити?», і тим, що він намагається висвітлити та з’ясувати за допомоги рефлексії. Воля та рефлексія є нерозривними. У модерній та сучасній філософії ця взаємодія також подекуди існує і, до певної міри, філософські дискурси можна пояснювати екзистенційними виборами, які їх мотивують. Наприклад, завдяки листу Вітґенштайна[841] відомо, що «Логіко-філософський трактат», який, на перший погляд, пропонує якусь пропозиційну теорію (що насправді так і є), фундаментальним чином залишається книгою з етики, в якій те, «що стосується етики» не сказано, а показано. Теорія висловлювання розробляється в ній, щоб виправдати це мовчання стосовно етики, передбачене та свідоме від самого початку книги. Насправді, «Трактат» мотивується бажанням привести читача до певного способу життя, до певної настанови, яка, між іншим, повністю аналогічна екзистенційним виборам античної філософії[842]: «жити теперішнім», ні про що не шкодуючи, нічого не боячись та ні на що не сподіваючись[843]. Як ми вже казали, чимало модерних та сучасних філософів залишилися, використовуючи вислів Канта, вірними Ідеї філософії[844]. Зрештою, на теорійному, абстрактному та концептуальному аспекті філософії завжди наполягали, скоріше, у шкільному викладанні філософії і, особливо, історії філософії.

Ось чому нам видається необхідними наполягати на деяких методологічних імперативах. Для того, щоб зрозуміти філософські твори античності, потрібно враховувати особливі умови філософського життя цієї доби та вміти виявляти в них глибинну інтенцію філософа, яка полягає не у побудові дискурсу, який мав би свою мету в собі самому,