Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

вище посади претора. 2. Батько, Луцій Отон, по материнській лінії належав до відомого роду з багатьма поважними зв’язками і був настільки подібний до Тиберія і настільки йому дорогий, що дехто навіть вірив, що він — його син. Посадові обов’язки в Римі, проконсульство в Африці, а також інші військові доручення виконував з винятковою суворістю. Зважився навіть скарати на голову кількох воїнів, що в Ілірику після Камілового бунту вбили своїх воєначальників, наче каючись за те, що вони підмовили їх повстати проти Клавдія. На страті був присутній сам Отон разом з іншими воєначальниками, і він знав, що за це Клавдій підвищив цих воїнів у чині. 3. За цей вчинок побільшив свою славу, натомість применшив прихильність до себе; щоправда, у швидкому часі відновив її, викривши зраду римського вершника, довідавшись через рабів, що той наміряється вбити Клавдія[711]. Врешті, й сенат вшанував його надзвичайною почестю, поставивши статую на Палатині, а Клавдій, зарахувавши його до патриціїв, розхвалював щонайвишуканішими словами й наприкінці додав: “Це такий чоловік, що навіть кращих дітей не бажав би я мати”. Від Альбії Теренції, чудової жінки, мав двох синів — Луція Тиціана, й молодшого, Марка, якому дав своє прізвисько; мав також і доньку: як тільки подорослішала, тут же видав її за Друза, Германікового сина.

2. Отон-імператор народився четвертого дня до травневих календ, за консульства Каміла Арунція і Доміція Агенобарба[712]. Ще у ранній юності був розтратливий та розпущений, так що батько часто карав його різками; згадують, як він часто вештався по ночах, перестріваючи недужих чи п’яних перехожих, хапав їх і підкидав на розтягнутому плащі[713]. 2. Після смерті батька підлестився до однієї впливової вільновідпущениці при дворі, навіть вдавав, що кохає її, хоча вона була уже зовсім старою немічною жінкою. Завдяки цьому він втерся Неронові в довіру, легко ставши найкращим його другом, — чи то завдяки подібності характерів, чи навіть, як дехто стверджує, завдяки взаємному потягу. Згодом став настільки могутнім, що коли одного консула засудили за вимагання грошей[714], він за величезного хабара домовився про поновлення його в сенаті, та ще навіть перед тим представив його до подяки.

3. Причетний до всіх таємничих задумів Нерона, в той день, коли той намірився вбити свою матір, задля відвернення підозри влаштував надзвичайно розкішний бенкет для них обох. Нерон тимчасово доручив Отонові Поппею Сабіну, яку відбив у чоловіка і зробив своєю коханкою: той же мав її собі за дружину, жив з нею та покохав настільки, що не міг терпіти навіть думки про те, що Нерон — його суперник. 2. Говорять, що не лише не прийняв тих, кого Нерон послав за нею, але навіть його самого не впустив на поріг, коли імператор прийшов і марними погрозами й благаннями випрошував повернути довірене. Через це Нерон скасував їхнє одруження і під виглядом надання нової посади вислав Отона в Лузитанію. Було зовсім очевидно, що імператор не застосував більшого покарання тому, щоб ця комедія не набула розголосу: та попри все, історія закарбувалася в дистихові:

Знаєш, чому Отон сьогодні в почеснім вигнанні?

Власну дружину посмів звабити — ось тобі й все.

Тож протягом десяти років управляв провінцією на посаді квестора, відзначившись поміркованістю і стриманістю.

4. Коли ж випала нагода помститися, то він перший підтримав задуми Ґальби. В цей час і він сам плекав чималу надію на владу: частково — за збігом обставин, а головним чином — завдяки прогнозу астронома Селевка. Селевк якось провістив йому, що переживе Нерона, а згодом сам відвідав Отона й запевнив, що невдовзі той стане імператором. 2. Тепер Отон не пропускав жодної нагоди підлеститися й догодити комусь: влаштовуючи обід правителям, роздавав золоті кожному з когорти охоронців; інших воїнів перетягав на свій бік ще якимись способами; один чоловік сперечався за межу зі своїм сусідом та запросив його посередником: він же відкупив ціле поле і подарував йому. Дуже швидко не було нікого, хто не називав би його та не вбачав би у ньому єдиного гідного наслідника імперії.

5. Сподівався Отон, що Ґальба всиновить його, і чекав на це з дня на день. Але коли вибір випав на Пізона, то звернувся до сили — і спонукала його до цього не лише образа, але й великі борги. Не приховував, що коли не зможе стати імператором, то не матиме жодного значення, чи загине у битві з ворогом, чи на форумі від кредиторів. 2. За кілька днів до початку справи здер з імператорського раба мільйон сестерціїв за надану посаду: це було допомогою для задуму. Спочатку довірився п’ятьом охоронцям, а згодом, коли кожен з них привів по двоє, ще десятьом. Кожному одразу заплатив по десять тисяч сестерціїв та пообіцяв ще по п’ятдесят. Ці воїни привели інших, однак не надто багато: не було сумніву, що коли справа почнеться, до них долучиться значно більше.

6. Хотів одразу після всиновлення[715] зайняти табір та напасти на Ґальбу, коли той обідав на Палатині, але передумав з огляду на когорту, що стояла на охороні: вона накликала б на себе ненависть, оскільки під час варти цієї ж когорти зрадили Нерона, а то ще й вбили б Гая[716]. Догідний час[717] втратили через погані прикмети і пророцтво Селевка. 2. Тож призначеного дня, попередивши спільників, аби чекали на нього на форумі під храмом Сатурна біля золотого милевого стовпа[718], сам пішов до Ґальби з ранішнім привітанням, а той, як годиться, прийняв його з поцілунками, запросив на жертвоприношення і послухати пророцтва ворожбита. Невдовзі вільновідпущеник сповістив, що прийшли архітектори — і це був умовний знак. Отон вийшов під приводом, що має оглянути будинок, який збирається купувати, і подався до умовленого місця через задню частину палацу. Інші стверджують, що вдавав, наче має гарячку, і доручив ближнім перепроситися за нього, якщо хтось допитуватиметься. 3. Тоді, поспіхом сівши в жіночі ноші, подався у табір, а коли носії втомилися, зіскочив та побіг, але зупинився, бо розв’язався йому черевик. Щоб не затримуватися, друзі підняли його на плечі та привітали, як імператора. Під радісні вигуки і блиск оголених мечів його винесли на площу, і кожен зустрічний приєднувався до них як спільник та учасник. Звідти послав найманців убити Ґальбу й Пізона і, прагнучи завоювати прихильність воїнів, на сходинах засвідчив, що вважатиме своїм тільки те, що вони йому залишать.

7. Наприкінці дня увійшов до сенату і коротко виклав, що