Читати книгу - "Лялька"

вирішила втекти з ним, із власної згоди. Вона добровільно пересіла до іншого авто. Він намагається врятувати її, а не вбити!

— Припускаю, ми дізнаємося, коли знайдемо його.

Бакстер засміялася з наївності Фінлі.

— Проблема в тому, що ми не збираємося його шукати.

***

Чекаючи навпроти маленького віконця реєстратури на вході до лікарні Святої Анни, Едмундс перечитував добірку плакатів з охорони здоров’я, безсистемно прикріплених на дошку оголошень. Він із надією піднімав погляд кожного разу, коли по-буденному вбрані працівники заходили чи виходили крізь головні двері, які були під охороною. Він уже починав сумніватися у власній ідеї, не впевнений, що саме він реально очікував дізнатися ціною п’ятигодинної поїздки.

— Детективе Едмундсе? — зрештою запитала змучена жінка.

Вона провела їх усередину, а потім пройшла лабіринтом холодних коридорів, зупиняючись лише, щоб провести карткою там, де їхній шлях перекривали двері.

— Я доктор Сім, один із головних АМНР[20] тут, — сказала вона надто швидко, щоб Едмундс хоча б зміг розшифрувати незрозумілий набір літер. Вона переглянула купку паперів, які тримала в руках, і передала щось колезі у віконце. — Ви мали кілька запитань про одного з наших…

Жінка помітила когось, із ким їй терміново потрібно було поговорити.

— Перепрошую.

Вибігши з кабінету до коридору, вона залишила Едмундса стовбичити біля кімнати відпочинку. Як джентльмен, він відчинив двері для старшої жінки, яка тинялася без діла й навіть не подякувала, пройшовши всередину. Більшість людей у кімнаті сиділи навколо телевізора, який волав надзвичайно гучно. Чоловік розгнівано кинув ракетку для настільного тенісу через усю кімнату, а ще один читав біля вікна.

— Детективе! — покликала засапана жінка з коридору.

Едмундс відпустив двері, щоб вони зачинилися, і пішов за лікарем.

— Дорогою до мого кабінету зупинімося біля житлового крила, — сказала вона, — а потім я відкопаю для вас папери Джоеля.

Едмундс зупинився.

— Джоеля?

— Джоель Шепард, — нетерпляче сказала вона, уже потім зрозумівши, що Едмундс навіть не згадував, якого пацієнта хотів з нею обговорити.

— Джоель Шепард? — повторив собі Едмундс.

Він згадав ім’я… одна з архівних справ… одна зі списку Вульфа. Він відклав її, як таку, що не стосувалася розслідування.

— Вибачте, — сказала схвильована жінка, потираючи втомлені очі. — Я припустила, що ви тут через його смерть.

— Ні, ні, — швидко сказав Едмундс. — Я не дуже зрозуміло висловився, адже так? Розкажіть мені про Джоеля Шепарда.

Лікар була надто виснажена, щоб помітити очевидну зміну поглядів Едмундса.

— Джоель був дуже неспокійним молодиком… хоча й милим, загалом.

Едмундс витягнув записник.

— Він страждав від деформальної параної, шизофренічної поведінки та яскравих галюцинацій, — пояснила вона, відмикаючи двері до колишньої кімнати Джоеля. — Але зважаючи на його минуле, нічого з цього не мало б надто дивувати.

— Нагадайте мені, якщо ваша ласка, — сказав Едмундс.

Лікар зітхнула.

— Сестра Джоеля померла… Її жорстоко вбили. Він, у свою чергу, безжально убив людей, відповідальних за це. Зло породжує зло.

Кімната була незайнята. Стіни були вибілені, хоча моторошні тіні темних хрестів пробивалися крізь недоторканну поверхню фарби. Під їхніми ногами на підлозі були розкидані цитати з Біблії, а двері зсередини були вкриті глибокими подряпинами.

— Часом не вдається ось так от просто згребти всі речі, які наші неспокійні пацієнти залишають після себе, — сумно сказала лікар. — Ми переповнені, однак мусимо залишати цю кімнату порожньою, тому що вочевидь не зможемо поселити тут когось іншого.

У кімнаті було холодно, повітря затхле та важке. Едмундс не хотів залишатися в цій кімнаті довше, ніж потрібно з цього боку дверей.

— Як він помер? — запитав Едмундс.

— Самогубство. Передозування. Цього не повинно було статися. Як ви можете припустити, ми перевіряємо кожну окрему пігулку, яку тут роздають. Однак і досі не можемо збагнути, як він узагалі спромігся накопичити достатньо… — вона зупинила себе, зрозумівши, що думала вголос.

— Як він виправдовував убивства? — запитав Едмундс, прокручуючи в голові найбільші та найвизначніші справи.

— Ніяк. Не прямо. Джоель вважав, що демон, можливо навіть сам Диявол, «зажадав їхні душі» задля нього самого.

— Демон?

— Ви самі запитали, — знизала плечима лікар. — Його галюцинації були всепоглинаючими. Джоель беззастережно вірив, що уклав із Дияволом угоду і що це лише справа часу, коли він прийде, щоб забрати те, що він пообіцяв йому.

— Що саме?

— Свою душу, детективе, — сказала вона, глянувши на годинник. — Фаустівське, чи як там воно?

— Фаустівське? — запитав Едмундс, намагаючись згадати, де чув цей термін раніше.

— Як у тій історії: Роберт Джонсон іде до запорошених перехресть, маючи при собі лише одяг та потерту стару гітару…

Едмундс кивнув, тепер зрозумівши посилання. Він знав, що це його мозок грався з ним, однак кілька вигорілих хрестів тепер здавалися темнішими, ніж на початку коли він зайшов.

— Чи можна побачити колишню кімнату Натана Вульфа, поки я тут? — невимушено запитав він, уже підійшовши до дверей, кваплячись піти.

Лікар була помітно здивована таким проханням.

— Я не розумію як…

— На це знадобиться лише хвилина, — наполягав Едмундс.

— Що ж, нехай, — роздратовано фиркнула вона, а потім провела його вздовж коридору та відчинила двері до іншої кімнати з білим стінами. На основних меблях були розкидані одяг та особисті речі.

— Я ж казала, ми переповнені.

Едмундс пройшов до голої стіни і почав систематично водити пальцями поверх свіжої білої фарби.

Лікарю стало не по собі.

— Я можу запитати, що ви шукаєте?

— Те, що ви не могли просто зітерти, — пробурмотів Едмундс.

Він виліз на ліжко, щоб оглянути віддалену стіну.

— Ми складаємо детальний звіт про пошкодження, щойно кімната звільняється. Якби щось залишилося, ми б знали.

Едмундс із гуркотом відсунув ліжко й нагнувся, щоб оглянути простір позаду в пошуках невидимих слідів Вульфа. Його пальці зупинилися на низці зазубрин на рамі ліжка.

— Ручку? — сказав він, відмовляючись відвертатися, адже боявся втратити їх.

Лікар квапливо передала йому стесаного олівця з кишені сорочки.

Едмундс схопив його та почав шалено щось писати.

— Перепрошую, детективе!

Повільно, нізвідки з’являлися темні обриси: букви, слова. Нарешті, він випустив олівця, сів на край ліжка і витягнув телефон.

— Що там? — стурбовано запитала жінка.

— Вам потрібно знайти, куди перевести цього пацієнта.

— Як я вже пояснювала…

Едмундс перебив її:

—