Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

коли довідався, хто ти є?

Цірі зареготіла, у смарагдових очах її загорілися диявольські вогники.

— Ой, так! — пирхнула вона. — Вираз він мав! Іще й який! Хочеш побачити? Покажу тобі. Глянь на мене!

Йеннефер вибухнула сміхом.

* * *

«Той сміх, — подумала Цірі, дивлячись на хмари чорних птахів, що тяглися на схід. — Той сміх, спільний і щирий, зблизив нас по-справжньому, її й мене. Ми зрозуміли, вона і я, що можемо спільно сміятися, розмовляючи про нього. Про Ґеральта. Раптом стали ми близькі одна одній, хоча я добре знала, що Ґеральт єднає нас і розділяє одночасно і що завжди так буде.

Зблизив нас той спільний сміх.

І те, що сталося двома днями пізніше. У лісі, на узгір’ї. Показувала вона мені тоді, як знаходити…»

* * *

— Не розумію, навіщо мені шукати тих… Знову я забула, як це зветься…

— Інтерсекції, — підказала Йеннефер, вискубуючи реп’яхи, що вчепилися в її рукав під час проїзду чагарником. — Показую тобі, як їх знаходити, бо то місця, з яких можна черпати силу.

— Але ж я уже вмію черпати силу! І ти сама вчила мене, що сила є всюди. Навіщо тоді ми лазимо по кущах? Адже в храмі повно енергії!

— Авжеж, там її чимало. Саме тому його побудували там, а не десь в іншому місці. І також тому на території храму тобі здається, що черпати — то так легко.

— У мене ноги вже болять! Сядьмо на хвильку, добре?

— Добре, бридулько.

— Пані Йеннефер?

— Що?

— Чому ми завжди черпаємо силу з водних жил? Адже магічна енергія є всюди. Є вона в землі, правда? У повітрі, у вогні?

— Правда.

— А земля… О, всюди тут навколо повно землі. Під ногами. І всюди є повітря! А якщо ми захочемо вогню, то досить буде розпалити вогнище й…

— Ти ще заслаба, аби тягнути енергію з землі. Замало ще знаєш, аби вдалося тобі щось витягнути з повітря. А вогнем я геть забороняю тобі бавитися! Я вже говорила, за жодних умов не можна тобі торкатися енергії вогню!

— Не кричи. Я пам’ятаю.

Вони мовчки сиділи на сухому поваленому дереві, прислухаючись до вітру, що шумів у кронах дерев, слухаючи дятла, який завзято туктукав десь поблизу. Цірі була голодна, а від спраги посохло їй у роті, але вона знала, що скарги не дадуть нічого. Раніше, місяць тому, Йеннефер реагувала на такі скиглення сухою лекцією про мистецтво опанування примітивних інстинктів, пізніше — удостоювала лише зверхньою мовчанкою. Протести мали настільки ж мало сенсу й давали настільки ж мало результату, як образи на називання її бридулькою.

Чародійка вискубала з рукава останній реп’ях. «Зараз вона про щось запитає, — подумала Цірі, — я відчуваю, як вона думає. Знову запитає мене про щось, чого я не пам’ятаю. Ні, в цьому немає сенсу. Не відповідатиму. То — минуле, до минулого вороття немає. Вона сама колись так сказала…»

— Розкажи мені про своїх батьків, Цірі.

— Я не пам’ятаю їх, пані Йеннефер…

— Пригадай. Прошу тебе.

— Тата я справді не пам’ятаю… — сказала вона тихо, підкоряючись наказу. — Тільки… Ну, майже зовсім. Маму… Маму — пам’ятаю. Мала вона довге волосся, о, таке… І завжди була смутна… Пам’ятаю… Ні, нічого не пам’ятаю…

— Пригадай, прошу.

— Не пам’ятаю!

— Поглянь на мою зірку.

Верещали чайки, пікіруючи униз, між човнами рибалок, де хапали вони тельбухи й викинутий із сіток риб’ячий дріб’язок. Вітер легенько лопотів спущеними вітрилами драккарів, над пристанню волікся прибитий мжичкою дим. До порту впливали триреми із Цінтри, сяяли золоті леви на блакитних прапорцях. Дядько Крах, який стояв поряд і тримав на її плечі долоню — величезну, наче ведмежа лапа, — раптом став на одне коліно. Воїни, які стояли шеренгами, ритмічно били мечами об щити.

Помостом до них ішла королева Каланте. Її бабця. Та, яку на островах Скелліґе офіційно звали Ард Рена, Найвища Королева. Але дядько Крах ан Крайт, ярл Скелліґе, усе ще стоячи з похиленою головою, привітав Левицю з Цінтри титулом менш офіційним, хоча й тим, що визнавався острів’янами більш почесним.

— Будь здоровою, Модрон.

— Княжна, — сказала Каланте голосом холодним і владним, зовсім не дивлячись на ярла. — Іди до мене. Іди-но сюди, до мене, Цірі.

Долоня бабці була сильна і тверда, наче долоня чоловіка, а персні на ній — льодовито-холодні.

— Де Ейст?

— Король… — Крах замовк. — Він на морі, Модрон. Шукає рештки… І тіла. Від учора…

— Навіщо він їм це дозволив? — крикнула королева. — Як він міг це допустити? Як ти міг це допустити, Краху? Ти ж ярл Скелліґе! Жоден драккар не має права вийти в море без твого дозволу! Навіщо ти їм дозволив, Краху?

Дядько ще нижче опустив руду голову.

— Коня! — сказала Каланте. — Їдьмо до форту. А завтра на світанку відпливаємо. Я забираю княжну до Цінтри. Ніколи не дозволю їй сюди повернутися. А ти… Ти тепер маєш переді мною величезний борг, Краху. І колись я зажадаю, щоб ти його сплатив.

— Я знаю, Модрон.

— Якщо я не зумію нагадати, це зробить вона. — Каланте глянула на Цірі. — І ти сплатиш їй свій борг, ярле. Знаєш, яким чином.

Крах ан Крайт устав, випростався, риси його засмаглого обличчя затверділи. Швидким рухом він витягнув із піхов, позбавлених прикрас, прямий сталевий меч, оголив ліве передпліччя, позначене загрубілими білими шрамами.

— Без театральних жестів, — пирхнула королева. — Побережи кров. Я сказала: колись. Пам’ятай!

— Aen me Gla´eddyv, zvaere a’Bloedgeas, Ard Rhena, Lionors aep Xintra! — Крах ан Крайт, ярл островів Скелліґе, підняв руку, струснув мечем.

Воїни гарикнули хрипко, вдарили зброєю об щити.

— Присягу приймаю. Веди до форту, ярле.

Цірі пам’ятала повернення короля Ейста, його скам’яніле зблідле обличчя. І мовчанку королеви. Пам’ятала похмуру, страшну учту, на якій дикі, бородаті морські вовки зі Скелліґе потроху упивалися серед жахливої тиші. Пам’ятала шепіт. Geas Muire… Geas Muire!

Пам’ятала вона потоки темного пива, що лилося на підлогу, роги, розбиті об кам’яні стіни зали у вибухах розпачливого, безсилого, безглуздого гніву. Geas Muire! Паветта!

Паветта, принцеса Цінтри, і її чоловік, князь Дані. Батьки Цірі. Зникли. Загинули. Убило їх Geas Muire, Прокляття Моря. Поглинув їх шторм, якого ніхто не передбачив. Шторм, якого не мало бути…

Цірі повернула голову, аби Йеннефер не помітила сліз, що наповнили її очі. «Навіщо це все? — подумала вона. — Навіщо всі ці запитання, ці спогади? До минулого немає вороття. Не маю я вже нікого з них. Ані тата, ані мами, ані бабці, тієї, яка була Ард Рена, Левицею з Цінтри. Дядько Крах ан Крайт, напевне,