Читати книгу - "Крила кольору хмар"

пришпильте деінде. Байдуже, нехай тільки вона сьогодні вночі буде з вами.

Пан Олег простягає перед собою долоню. А на ній щось куценьке, кошлате, біле. Я обережно беру це пальцями. Пір’їнка — маленька, пухнаста, сніжна.

— Вона блокуватиме всі запахи, які просто рватимуть вас на шматки і знесилюватимуть там, куди ви зараз підете. Вона блокуватиме навіювання, бажання залізти вам у голову чи душу. Бо то перша пір’їнка янгола, який зронив її, коли тільки-но народився.

Я зачаровано роздивляюся пір’їнку. Вона не схожа на пір’я птаха, вона залегка і засильна для цього.

— Чия вона? — запитую машинально.

— Ваша, голубонько, — відповідає пан Олег. — Усі янголи приходять у цей світ, маючи білі крила. А потім…

— А потім їхня кровна приналежність забарвлює їх у сіре або чорне? Так?

— Так. Однак лишень крила. Те, що всередині, важко забруднити, якщо ти тільки цього не бажаєш… Ага! І ще одне. Візьміть із собою оце.

Пан Олег простягає мені маленький полотняний мішечок. Я зазираю досередини. Там щось біле та сипке. Беру його в руки, пробую на смак, кривлюся.

— Сіль?

Знизую здивовано плечима.

— Невже від янголів вона врятує? Хіба що на хвіст якійсь відьмі насипати, — говорю саркастично та гірко посміхаюся власному дотепу.

Пан Олег підморгує мені:

— Це для проведення ритуалу, голубонько. Ви зрозумієте все, тільки-но відчуєте дію ключа. Ви станете з ним одним цілим, і він вас вестиме. До речі, це — не звичайна кухонна сіль. Хоча при бажанні нею можна і борщ посолити. Це — сіль із Сарматського моря. Кажуть, що під Світовидовим полем лежить величезне Сарматське море. 15–20 мільйонів років тому це море вкривало великі простори — від Кременецького кряжу і Карпат аж до сучасного Аральського моря. Із «відходом» Сарматського моря поступово утворювалися долини і русла рік, що нині впадають у Чорне та Азовське моря. Але вода просто так нікуди не зникла. Вона захована під землю. І, за легендами, тільки бажання когось всесильного та добра воля Змія стримують ті води.

— Нічо собі! — «А де ви це все взяли — сарматську сіль, пір’ячко?» — захотілося запитати, та не стала цього робити, бо знаю ж: пан Олег не відповість, лишень загадково посміхатиметься. Натомість кажу геть інше: — Тобто море Сарматське заховане тепер під нами? І воно може так само несподівано знову з’явитися, як і щезло?

— Може, — відповідає спокійно пан Олег. — Але поки з цього приводу не варто хвилюватися, голубонько. Припливи та відпливи в душах людських залежать не лишень від фаз Місяця. Здебільшого від віри.

***

Нині місяць уповні. Наче на замовлення. Авжеж, навіть небесне світило не хоче проґавити сьогоднішнє шоу. Вийшовши з під’їзду будинку, відразу запримітила, що за мною хтось слідкує. Можливо, Антон. Давненько він мені на очі не потрапляв. Вельми гарно маскується. Звісно, батечко не довіряє нікому, тим паче такій недотепі, як його донька. А коли справа стосується влади, безсмертя, всесильності — то й поготів… Недивно, що пан Олег вибрав дах будинку для зустрічі зі мною. Чудний мудрий чоловік, який дуже добре виконує своє призначення. Тільки от забула його запитати: «Навіщо він мені допомагає?» Відповідь, звісно, як завжди, на поверхні. Як у казочці про Мауглі: «Ми з тобою однієї крові». Можливо, так воно і є. Поки не знаю. Але знаю напевне, що я зроблю з ключем від дверей до Втраченого Раю, якщо, звісно, виживу.

Я простую вулицею Кривоноса. Вона в цю нічну пору досить гарно освітлена ліхтарями і зовсім не порожня. Час від часу на поважній швидкості проносяться таксівки, котрі везуть запізнілих пасажирів додому. На перетині вулиць Опришківської та Високий Замок повертаю на доріжку, яка веде до гори Лева. Коли вступаю у володіння парку «Знесіння», стає моторошно. Самотній ліхтар за моєю спиною, здається, відчайдушно старається допомогти подолати розгубленість, бо очі в мене, може, і трохи янгольські, але точно не котячі. Дерева розступаються, і нічне світило, яке сьогодні виглядає напрочуд яскраво та урочисто, допомагає повернути на ту стежку, якою колись ми ходили з паном Олегом. Здається, що вже тоді поважний пан звідкись знав, що ці знання мені знадобляться, бо дуже детально оповідав про всі дрібниці, пов’язані з розташуванням стежечок, потічків, енергетичних потоків у цьому незвичайному парку. Я простую повз гору Лева, повертаю ліворуч і починаю спускатися вниз стежкою. Мені треба до озера. До того самого місця, де колись стояв високий пагорб, а на ньому було капище. Але люди зреклися своєї давньої віри, забули про старих богів, зрадили їх. Скинули ідола, а гору розрили. Тобто почали добувати з неї пісок та глину для будівництва. Та все закінчилося дуже печально. Одного погожого ранку до пагорба на роботу прийшли люди і не впізнали місцини. Усе пішло під воду — і техніка, і розкопаний пагорб, і надії місцевого князька розбагатіти. Так по-доброму помстився за наругу над собою один із давніх українських богів, дуже навіть по-доброму, без кровопролиття. Але після того випадку тут поводяться досить стримано і львів’яни, і гості міста. Навіть археологи. Не лізь туди, куди тебе не запрошують, і буде тобі щастя. Правда, є божевільні, яким час від часу не дають спати грубі гроші, слава та бажання миттєво розбагатіти. Набудувати в оцих чарівних сакральних місцях багатоповерхівок, забацати казино, диснейленд, нічні клуби, автостоянки, міні-летовища… І тільки впертість добрих та чесних людей гасить той запал. Не будіть сплячого змія. Бо це так просто не зійде з рук, одним озером не обійдеться. Світовид такої наруги не подарує.

Я хотіла запитати пана Олега, звідки йому все відомо і про Мечислава, і про янголів, і про мене, і про двері до Втраченого Раю, але вчасно зрозуміла: це ж очевидно! Він Хранитель міста. А місто про себе знає все, а отже, і Хранитель це знатиме.

Знесінське озерце вночі виглядає набагато цікавіше, аніж удень. Ще б пак! Удень ви нізащо не побачите довкола озера купу людей у чорних довгих туніках із каптурами на голові та з запаленими факелами у руках. Тю! І на кого розраховані такі дешеві спецефекти? Невже то все для мене? Ну, добре, я ще можу виправдати смолоскипи, врешті, вогонь — не менш давня і сильна стихія, ніж вода, не менш захисна й руйнівна. Але чорні плащі?! Чи це дрес-код для ритуалу? Чому тоді мене Мечислав не попередив? Невже не переймався тим, що спадкоємиця зовнішнім виглядом ганьбитиме його перед усім чесним чи, може, й не дуже чесним народом?

Звично