Читати книгу - "Чорнильна кров"

зашарівся, гнів надавав йому ще більшої привабливості.

«Війна. Подумай, Феноліо. Подумай! Війна — те, чого ти хотів?» Він відчув, як його старі коліна затремтіли.

А Козимо ніжно поклав руку на свій меч і повільно вийняв його з піхов.

— Заради цього мене відпустила смерть, поете, — сказав він, розтинаючи повітря довгим, тонким клинком. — Щоб я приніс справедливість у цей світ і скинув з трону самого біса. Заради цього варто боротися. Заради цього варто навіть померти. Ви мусите допомогти мені, Чорнильний ткачу! — Козимо граційно засунув меч назад у піхви. Туліо, сидячи біля його ніг на східцях, затремтів. — Ви напишете звернення до моїх підданих. Поясните їм наш намір, вкладете надію в серця, змусите відчути огиду до нашого ворога. Шпільмани нам також будуть потрібні, а ви їхній друг. Напишіть запальних пісень, поете! Пісень, які викличуть бажання боротися. Ви творитимете слова, я ж накажу викувати мечі, чимало мечів.

Козимо стояв, мов розгніваний янгол, і вперше в житті Феноліо відчув щось подібне до ніжності до свого чорнильного створіння.

«Я дам йому крила, — подумав він. — Так, я це зроблю. Напишу йому крила».

— Ваша високосте! — Цього разу схилити голову було не важко, і на мить йому здалося, що він створив собі сина.

«Не робись таким сентиментальним на старості!» — сказав він собі, проте ця настанова не змогла перебороти незвичну ніжність у серці.

«Мушу скакати разом з ним! Виступимо проти Змієголова… хоча я — літній чоловік».

Феноліо, герой у власному світі, поет і воїн водночас. Ця роль йому сподобалась. Ніби написав її для себе.

Козимо ще раз усміхнувся. Феноліо бився об заклад, що кращої усмішки не існувало ані в цьому, ані в будь-якому іншому світі.

Здавалося, що й Туліо не встояв перед чарами Козимо. Не зводив очей зі свого воскреслого господаря, склавши ручки на грудях, ніби вони тримали пташку з простреленою грудиною.

— Я вже чую їх, ці слова! — сказав Козимо, повертаючись до трону. — Знаєте, моя дружина любить записані слова. Слова, що липнуть, як мертві мухи, до пергаменту чи паперу. З моїм батьком було так само. Але я хочу чути, а не читати! Подумайте, коли добиратимете слова, запитуйте себе, як вони звучать! В'язкі від пристрасті, темні від журби, солодкі від любові — ось які вони мусять бути. Напишіть слова, в яких пульсуватиме весь наш праведний гнів, і скоро цей гнів поселиться в усі серця. Напишіть палке звинувачення, а ми проголошуватимемо його на кожній ринковій площі. «Стережися, Змієголове! Твої злочинні дні добігають кінця!» Це мають почути аж по його бік хащі. Незабаром кожен селянин захоче боротися під моїм стягом, кожен молодик, кожен літній чоловік. Вони прийдуть сюди, до замку, завдяки вашим словам! Я чув, Змієголов охоче палить замкові каміни книжками, зміст яких йому не подобається. Але як він спалить слова, які кожен співає і промовляє?

«Він міг би спалити людину, яка промовляє їх, — подумав Феноліо. — Або того, хто їх написав». Тривожна думка трохи остудила його палке серце.

— Звичайно, я беру вас під особисту охорону, — сказав Козимо. — Надалі ви мешкатимете тут, у замкових покоях, як належить придворному поету.

— У замку? — Феноліо відкашлявся. — Це… дуже великодушно з вашого боку.

Настали нові часи, чудові часи. Велика епоха…

— Ви будете хорошим князем, ласкавий пане! — сказав він розчулено. — Хорошим і великим князем. А мої пісні про вас співатимуть ще століття по тому, як про Змієголова давно забудуть. Обіцяю.

За спиною пролунали кроки. Феноліо здригнувся, розгніваний, що його перервали такої зворушливої миті. Віоланта поспішала залою, ведучи за руку сина, позаду — її служниця.

— Козимо! — гукнула вона. — Вислухай його. Твій син хоче вибачитися!

Якопо не збирався вибачатися. Схоже, Віоланта притягла його за собою. Малий набурмосився, здавалося, не дуже радів поверненню батька. А от Віоланта сяяла, Феноліо ще ніколи не бачив такою, і родимка на її обличчі видавалася ледь помітною.

— Я не вибачатимусь! — виголосив Якопо, коли мати підштовхнула його вгору східцями до трону. — Він мусить вибачитися перед моїм дідусем!

Феноліо непомітно відступив крок назад. Пора йти.

— Ти мене пам'ятаєш? — запитав Козимо. — Я був суворим батьком?

Якопо стенув плечима.

— О, так, ти був суворим, — відповіла за нього Бридка. — Ти забирав у нього собак, коли він поводився так, як зараз. І коня.

О, вона була хитра, хитріша, аніж вважав Феноліо. Він тихо підійшов до дверей. Як добре, що він скоро мешкатиме у замку. Він мусить не зводити очей з Віоланти, інакше вона скоро наповнить порожню пам'ять Козимо на свій смак. Козимо байдуже всміхався до своєї дружини.

«Він вдячний їй, — подумав Феноліо. — Він вдячний, що вона заповнить його порожнечу своїми словами, та він її не кохає. Ну, певна річ, про це ти знову не подумав, Феноліо! Чому ти не написав жодного слова про те, що Козимо кохає свою дружину? Чи не ти розповів Меґі історію про квіткарку, яка подарувала серце не тому, кому потрібно? Ну, принаймні Віоланта кохає Козимо. Досить поглянути на неї. З другого боку, Віолантина служниця, Бріана. Меґі стверджувала, що те дівча — донька Вогнерукого. Чи не з захватом вона дивилася на Козимо? А Козимо? Невже поглядає на служницю частіше, ніж на власну дружину? Не має значення! — думав Феноліо. — Тут скоро йтиметься про речі важливіші, ніж любов. Набагато важливіші…»

Ще один посланець

Найблякліше чорнило ліпше за найкращу пам'ять.

Китайське прислів'я

«Чудово! — подумав Феноліо, вийшовши за замкову браму. — Змієголов пінитиметься від люті увесь довгий шлях додому!» Уявивши це, він усміхнувся.

У зовнішньому дворі було повно чоловіків: здавалося, всі мешканці ковальського провулка завітали до замку.

«Ви творитимете слова, я ж накажу викувати мечі, чимало мечів. Невже Козимо вже готується до війни? Настав час і мені взятися до слів», — подумав Феноліо.

Коли він звернув до чоботарського провулка, йому здавалося, ніби він почув кроки позаду. Проте коли він обернувся, то побачив одноногого жебрака, що насилу прошкутильгав повз нього. Милиця вислизала йому з рук, під ногами було справжнє лайно: свинячий гній, лушпиння, смердючі помиї, вилиті з вікон.

«Калік скоро буде чимало, — розмірковував Феноліо. — Війна і є фабрикою калік…» Що за думки? Невже закралися сумніви щодо планів Козимо? Пусте…

«Клянусь усіма літерами абетки! Цих сходів мені не бракуватиме, коли я мешкатиму в замку! — подумав Феноліо, видираючись сходами вгору до своєї комірчини. — Попрошу Козимо, щоб не селив мене в башті. До Бальбулюсової майстерні зрештою також суцільний стомливий підйом сходами! Кілька сходинок для тебе закруто,