Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

class="p1">Тепер, коли він кинув вимахувати мечем, я помітив, що меч цей якийсь дивний. Лезо було зроблене з двох різних сортів металу — з бронзи та сталі.

Лука помітив, що я дивлюсь на клинок.

— Ах, це? Нова іграшка. Підступний Меч.

— Підступний Меч?

Лука повернув лезо, і воно яскраво та небезпечно спалахнуло у променях світла.

— З одного боку тут небесна бронза, з іншого — загартована сталь. Може розрубати як смертного, так і безсмертного.

Я згадав, що сказав мені Хірон на самому початку моїх пошуків: герой ніколи не завдасть шкоди смертним без потреби.

— Я й не знав, що вони можуть виробляти таку зброю.

— Вони, можливо, й не можуть, — погодився Лука. — Це єдиний у своєму роді.

Він ледь помітно всміхнувся й вклав меча у піхви.

— Слухай, я саме шукав тебе. Як щодо того, аби востаннє сходити до лісу — знайти, з ким побитися.

Сам не знаю, чого, але раптом мене охопила нерішучість. Мені варто було радіти, що Лука ось так, по-дружньому, спілкується зі мною. Відтоді, як я повернувся після пошуків жезла, він тримався дещо відчужено. Я боявся, що він образиться, оскільки приділяв мені стільки уваги…

— Гадаєш, це непогана думка? — спитав я. — Себто…

— Та кинь, ходімо. — Зазирнувши в торбу, він витяг упаковку з шести бляшанок коли. — Напої за мій рахунок.

Я втупився в бляшанки з колою, ламаючи голову, де він міг їх узяти. У табірній крамниці не продавалася навіть звичайна содова, яку п’ють смертні. Пронести її контрабандою було також малоймовірно, хіба що звернутися до якогось сатира.

Звичайно, чарівні кубки за вечерею наповнювалися за твоїм бажанням, але смак все одно був не такий, як у справжньої коли з бляшанки.

Цукор і кофеїн. Я не втримався.

— Давай, — погодився я. — Чому б ні?

Ми рушили до лісу, де стали гукати до ймовірних чудовиськ, з якими можна побитися, але була спека, і всі розсудливі монстри, напевно, проводили сієсту по своїх затишних, прохолодних печерах.

Ми знайшли затінок біля струмка, де я зламав списа Кларисі під час першої гри з боротьби за прапор. Потім повсідалися на великому камені, випили коли й стали дивитися на сонячне світло, що падало крізь гілля дерев.

— Скучив за пригодами? — спитав Лука після тривалої мовчанки.

— Так, скучив, — визнав я. — А ти?

— Коли монстри кидаються на тебе мало не щокроку? Жартуєш? — Лука скинув брову. Його обличчям майнула тінь.

Я звик чути від дівчат, який Лука красунчик, але зараз він здавався стомленим, злим і вигляд мав далеко не геройський. Його русяве волосся видавалося сивуватим. Шрам на обличчі западав значно глибше, аніж зазвичай. Я уявив його старим.

— Я жив на Пагорбі напівкровок цілорічно від чотирнадцяти років, — сказав він. — Відтоді, як Талія… ну, ти знаєш. Я ніколи не був нормальним підлітком там, у реальному світі. По тому вони підкинули мені одне завдання, одні пошуки, а коли я повернувся, то сказали щось на кшталт «Добре, достатньо мандрів. Живи, насолоджуйся життям».

Він зім’яв свою бляшанку коли й кинув у струмок, що, чесно кажучи, вразило мене. Одне з перших правил, яке засвоюєш, потрапляючи до Табору напівкровок: «Не смітити». Німфи та наяди тебе вирахують. Вони вміли зводити рахунки. Залізши під ковдру якось увечері, ти раптом виявляв, що простирадла вимащені в багнюці, та що в ліжку повно хробаків.

— Чорт з ними, з лавровими вінками, — сказав Лука. — Я не збираюсь перетворюватись на запилюжений трофей з горища Великого будинку.

— Звучить так, ніби ти збираєшся їхати.

— Саме так, я їду, все гаразд, Персі. — Лука посміхнувся мені своєю кривою посмішкою. — Привів тебе сюди попрощатися.

Він клацнув пальцями. Вогник пропалив дірку біля моїх ніг. Звідти виповзло щось чорне й лискуче, завбільшки приблизно з мою руку. Скорпіон.

Я потягся за ручкою.

— Не раджу, — попередив Лука. — Скорпіони, що живуть в ямах, можуть підстрибувати на п’ятнадцять метрів. Його жало може наскрізь проштрикнути твій одяг. За шістдесят секунд ти — небіжчик.

— Лука, що…

І тут мені сяйнуло.

«Ти будеш зраджений тим, хто називає себе твоїм другом».

— Ти. — Я подивися йому в очі.

Лука спокійно підвівся й обтрусив джинси.

Скорпіон не звертав на нього ніякої уваги. Він не зводив із мене чорних очей-намистинок і, чіпляючись клішнями, видерся на мою кросівку.

— Я багато чого бачив у житті, Персі, — мовив Лука. — Хіба ти не відчуваєш цього — западає пітьма, монстри стають більш сильними? Хіба ти не зрозумів, наскільки це безглуздо? Усі герої — пішаки в руках богів, не більше. Їх повинні були скинути ще тисячоліття тому, але вони тримаються завдяки нам, напівкровкам.

— Лука, ти кажеш про наших батьків! — Я не вірив своїм очам і вухам.

Він розреготався.

— Отже, я мушу їх за це любити? Їхня люба «західна цивілізація» — це хвороба, Персі. Вона вбиває світ. Завадити цьому можна, лише зруйнувавши все вщент й розпочавши з чогось більш чесного.

— Ти такий самий божевільний, як Арес.

— Арес — дурний, — відповів Лука, зблиснувши очима. — Він ніколи не розумів, кому насправді прислужує. Якби я мав час, я міг би тобі пояснити. Але, боюсь, жити тобі залишилося недовго.

Скорпіон видерся на мою штанину. Мусить бути якийсь вихід! Мені був потрібен час, щоб поміркувати.

— Кронос, — сказав я. — Ось кому ти служиш.

Довкруж повіяло холодом.

— Обережніше з іменами, — попередив Лука.

— Кронос намовив тебе вкрасти жезл і шолом. Він звертався до тебе у твоїх снах.

— Із тобою він теж розмовляв, Персі. — У Луки засмикалося віко. — Треба було слухати уважніше.

— Він дурив тобі голову, Луко.

— Помиляєшся. Він нагадав, що я даремно використовую свої таланти. Знаєш, на пошуки чого я вирушив два роки тому? Мій батько Гермес хотів, щоб я поцупив золоте яблуко з саду Гесперид і повернув його на Олімп. Знаючи, який я вправний та підготований, він, тим не менш, не міг вигадати для мене нічого кращого.

— Нелегке завдання, — зауважив я. — Це вдалося Гераклу.

— Правильно, — погодився Лука. — Яку славу можна заробити, коли повторюєш те, що вже зробили інші? Всі боги знають, як зробити так, щоб повторити минуле. У мене до цього не було потягу. Ось слід, який залишив дракон у саду, — він сердито вказав на свій шрам, — а коли я повернувся, то виявилось, що вартий лише жалю. Я хотів зруйнувати Олімп дощенту, камінь за каменем, просто тоді, але вирішив дочекатися слушного моменту. Я став міркувати щодо Кроноса. Він переконав мене вкрасти дещо особливе, те, на що не вистачило мужності в решти героїв. Це сталося