Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

Луїзу та як палко подруги дякували старому за порятунок. Мисливець вислухав їх добродушно, розуміючи почуття дівчат, але явно не надаючи великої ваги своєму вчинкові.

— Годі, годі вам, — казав він. — Нехай і так, але ми поговоримо про це іншим разом, гаразд? Ходімо на дорогу. Ви, певно, добряче настрахались і хочете якнайшвидше дістатися додому.

Вони йшли повільно, пристосовуючись до ходи Луїзи, яка ще була слабка після непритомності. Коли вийшли на дорогу, дівчата розпрощалися із своїм рятівником, запевнивши його, що зможуть дійти і самі: їх підбадьорив вигляд селища, яке лежало внизу, ніби намальоване, з озером, з річкою, що вилася в кінці долини, і з сотнею побілених димарів.

Читачеві не треба пояснювати, про що думали й що почували дві молоді, щиросерді й виховані дівчини, які щойно врятувалися від жахливої смерті; не треба пояснювати й того, як гаряче вони дякували провидінню, що послало їм порятунок; як кидалися в обійми одна одній кожного разу, коли згадували ті страхи, що їм довелося зазнати, і їх охоплювало чудове відчуття безпеки.

Шкіряна Панчоха стояв на горі й дивився вслід дівчатам, аж поки вони зникли за поворотом дороги. Тоді він покликав собак, завдав рушницю на спину й повернувся в ліс.

— Звісно, натерпілися страху бідні діти, — розмовляв він сам із собою. — Та й хто б не злякався пуми, в якої вбили дитинча! Либонь, коли б я цілив в око, а не в лоб, то відразу поклав би її, але пуми — страшенно живуча тварюка, й постріл був усе ж таки славний, як зважити на те, що мені було видно тільки голову й кінчик хвоста… Гей, хто там іде?

— Як ся маєш, Натті? — мовив Гайрам Дулітл, поквапно виходячи з-за кущів, коли побачив спрямовану на нього цівку рушниці. — Що я бачу? Ти полюєш за такої спеки? Начувайся, старий, бо доведеться тобі мати справу з законом!

— Із законом? Я сорок років живу в приязні з законом, — відказав Натті. — Бо, живучи у такій пущі, хіба може людина зробити щось проти закону?

— Порушення твої, може, й невеликі, але часом ти продаєш оленину, — зауважив Гайрам. — Сподіваюсь, тобі відомо, Шкіряна Панчохо, що на того, хто вб'є оленя в період від січня до серпня, накладається штраф у п'ять фунтів стерлінгів, чи дванадцять з половиною доларів. Суддя в таких речах суворий.

— Вірю, — відповів старий мисливець, — повірю чому завгодно про людину, яка перетворила цей край на казна-що.

— Так, закон цей недвозначний — п'ять фунтів стерлінгів. І, здається, я чув, як твої собаки сьогодні вранці гавкали так, ніби гнали оленя. Дивись, аби ти не вскочив у халепу!

— Мої собаки знають, що робити, — безтурботно кинув Натті. — А скільки з тих грошей дістає донощик?

— Скільки? — перепитав Гайрам, мимоволі знітившись під пильним поглядом чесного мисливця. — Здається, половину… так, начебто половину. Але в тебе на руці кров — мабуть, щось уполював сьогодні?

— Так, — багатозначно кивнув Натті, — і постріл був непоганий.

— Гм! — кахикнув мировий суддя. — А де ж здобич? Певно, добра дичина, — за абияким звіром твої собаки не поженуться.

— Вони поженуться за будь-яким звіром, коли я їм накажу, — засміявся Натті. — І на вас, сквайре, кинуться. Гекторе, сюди! До мене, мої собачки, до мене!

— О, всі знають, що в тебе чудові собаки, — забелькотів Дулітл, наддаючи ходи та намагаючись якомога вище піднімати ноги; собаки примчали й почали обнюхувати шановного урядовця. — То де ж дичина, Шкіряна Панчохо?

— Он вона, сквайре. Чи смакує вам таке м'ясо?

— Як! — вигукнув спантеличений Гайрам. — Це ж Воїн, собака судді Темпла! Стережися, Шкіряна Панчохо, я б не радив тобі наживати ворога в особі судді. Сподіваюсь, не ти вбив пса?

— Подивіться на горлянку собаки, містере Дулітл, — сказав Натті й, витягши з-за пояса ніж, звичним порухом витер його об куртку з оленячої шкіри. — Хіба міг я зробити це ножем?

— Як горлянка пошматована! Які страшні рани! Ні, то не ножем… Хто це зробив?

— Пуми, сквайре. Он ті, за вашою спиною.

— Пуми! — вигукнув Гайрам, крутнувшись на п'ятах із спритністю, якій позаздрив би будь-який учитель танців.

— Спокійніше, чоловіче, — мовив Натті, — їх тут, щоправда, дві, але одну прикінчив собака, а другу — я, тож не бійтеся, вони вас не вкусять.

— А де ж олень? — запитав Гайрам, розгублено озираючись.

— Який іще олень?

— А той, якого ти вбив уранці.

— Та це ж заборонено законом! — відповів старий мисливець. — Але, сподіваюсь, закон не забороняє вбивати пум?

— Ні, навпаки, за це належить премія… Але хіба твої собаки полюють і на пум, Натті?

— На кого завгодно, навіть на людей, — хіба я вам не казав? Гей, собачки, сюди!

— Так, так, пам'ятаю… Дивні в тебе собаки! Я просто вражений.

Натті присів, поклав голову пуми собі на коліна і вправно зняв скальп.

— Чого це ви дивитеся, сквайре? Зроду не бачили пуминого скальпу? А тепер видайте мені папір на винагороду, — ви ж бо мировий суддя.

— Винагороду? — нерішуче промимрив Гайрам, кінчиком пальця торкаючи вуха пуми. — Гаразд, ходімо до твоєї хатини — ти присягнеш, і я випишу ордер. Сподіваюсь, у тебе знайдеться біблія? Для присяги потрібні лише біблія і молитовник.

— Я не маю книжок, — відрізав Натті. — І такої біблії, якої вимагає закон, у мене немає.

— Не думай, що потрібна якась особлива біблія, — запевнив його мировий суддя. — Твоя так само згодиться для цієї процедури, як і будь-яка інша. Ходімо ж!

— Не поспішайте, сквайре, — мовив мисливець, неквапливо піднімаючи з землі вбитих пум і скальпи і завдаючи рушницю собі на спину. — 3 якого це дива я присягатиму в тому, що ви бачили на власні очі? Чи ви не вірите самому собі, й людина повинна присягтися в тому, що вам добре відомо? Ви бачили, як я знімав скальпи з цих тварюк, а якщо я мушу присягати взагалі, то зроблю це хіба що перед суддею Темплом.

— Але ж тут немає ні пера, ні паперу, то як же я випишу ордер, Шкіряна Панчохо? Доведеться йти по них до тебе в хатину…

Натті повернув своє щире обличчя до хитромудрого урядовця й безгучно засміявся.

— А нащо мені те школярське приладдя? Мені не потрібні ні пера, ні папір, я не знаю, як з ними обходитись, тож і не тримаю нічого такого. Ні, сквайре, я принесу скальпи в селище, а ви напишете ордер згідно з вашими законницькими книжками — так воно буде краще… Хай йому дідько, цьому ремінцеві на шиї в Гектора —