Читати книгу - "Армагед-дом"

і ще одного хлопця народите… чи дівку. Устигнете ж?

— Устигнемо, — казала Яна. — Двійню.

— Давайте, — стурбовано казав батько. — А то на Пашка надія невелика, все на сторону бігає, паразит.

— Нічого, я скоро таку бабу приведу — не зрадієте, — похмуро обіцяв Павло.

Лідка цих розмов намагалась уникати.

Паша рідко ночував удома; Лідчина дитяча кімната належала їй майже неподільно. На столі, що пам’ятав іще зошити ліцеїстки Сотової, звично лежала фотографія Зарудного. Мама в Лідчину кімнату воліла без крайньої потреби не заходити.

З усіх щілин перла свіжа трава. Зацвіли тополі на бульварі; одного з теплих вологих днів Лідка довго сиділа, дивлячись у вікно і погладжуючи портрет Зарудного під склом. Потім підвелась, дістала з шафи пластмасову автомобільну аптечку й висипала її вміст на диван.

Розкотились облатки і капсули. Були серед них і такі, за які на чорному ринку можна було виручити грошей на хороший магнітофон чи вечірню сукню, але Лідка не слухала музики і їй не потрібні були вбрання. Та й термін придатності в цих ліків давно вийшов, мабуть, адже купувались вони ще в розпал рисюківської кар’єри…

На коробочці з нічним транквілізатором було вибито умовний термін «24». Тобто двадцять четвертий рік від початку циклу, в якому випущено ліки; почався другий рік нового циклу, апокаліпсис стався на двадцять першому, отже, транквілізатор придатний, і навіть дуже.

Лідка усміхнулась. Скинула решту ліків на підлогу, лягла на диван, підклавши руку під голову. Коробочку з транквілізатором поклала на груди.

Життя прекрасне. Новий цикл — нове життя.

Ішов дощ. У парку швидко темніло; засвічувались жовті ліхтарі в облямівці мерехтливих крапель. Хтось притишено сміявся. Під дахом трухлявого павільйончика грали вуличні музиканти, гітарист і скрипаль. Їх слухали, збившись юрбою, накрившись блискучими чорними парасолями; Лідка зупинилася на хвилинку і несподівано для себе лишилась на годину.

Вони добре грали. І теплий дощ, і парасолі, й підсвічені ліхтарями краплі були частиною цієї музики. Лідка стояла, стискаючи в кишені вітрівки коробочку з транквілізатором, і бездумно усміхалась у темряву.

Люди, що її оточували, теж усміхались. Майже всі були збуджені, багато хто — напідпитку, запах вина плив над головами разом із запахом моря та запахом дощу. Але п’яного реготу, гучних голосів та іншої подібної гидоти не було; Лідка спершу дивувалась, потім перестала.

Гітарист і скрипаль зробили паузу; натовп заворушився. Лідка відійшла вбік і сіла на мокру лавку.

Віддалік підносився пам’ятник героям-підводникам — дві мужні постаті з бронзовими масками, зсунутими на бронзові лоби. Один тримав в опущеній руці акваланг, другий — гарпун. Усе місто знало, що, коли подивитись із певного ракурсу, гарпун скидається на небачених розмірів чоловічу принаду. Мабуть, тому Квітневий парк і набув своєї дивної сезонної особливості.

Висока цибата дівуля, зовсім молоденька, видно, з молодшої групи, нервово курила під облізлим парковим грибком. Двоє хлопців зупинилися неподалік, про щось коротко порадились; один крадькома витяг щось із кишені, другий витяг це щось у нього з рук. Лідка ладна була присягнутись, що хлопці тягнуть жереб за допомогою двох звичайних сірників.

Хлопці перезирнулись. Знов-таки крадькома потисли один одному руки; той, що витяг короткого сірника (так подумалось Лідці), пішов уперед, ніби прогулюючись. Пройшов повз нервову дівчину, зупинився; повернувся, ніби щось забувши.

— У вас закурити не буде?

Дурнувате питання, особливо якщо врахувати, що дівчина смалила щосили.

Якийсь час хлопець і незнайомка дивились одне на одного. Потім дівчина щось тихо сказала й погасила сигарету. Хлопець відповів; у руках у нього з’явився знов-таки приготований заздалегідь паспорт.

«Цікаво, а довідок про здоров’я тут не вимагають?» — подумала Лідка.

Дівчина глянула на розгорнутий хлопцем документ. Перевела погляд на його обличчя; закусила губу. Полізла в торбинку, довго там порпалась, хлопець терпляче чекав. Нарешті дівчина вийняла свій, загорнутий у поліетилен, паспорт. Показала хлопцеві. Той прочитав ворушачи губами:

— …Яке гарне ім’я!

Дівчина тьмяно всміхнулась.

Хлопець галантно запропонував свою руку; дівчина взялася за неї двома пальцями, ніби боялась обпектись. І так, удвох, вони закрокували вздовж алеї — зворушливо, ніби закохані з вечірки…

Нерест.

Лідка примружила очі. За три години, проведені у вечірньому парку, вона надивилася цих сцен у всьому їхньому розмаїтті. В основному тут гуляла молодь з останнього покоління, але траплялись і старші люди, чоловіки Лідчиного покоління й навіть зовсім сиві дідусі. Один такий надумав ніжно позалицятися до Лідки; вона прогнала його, заслуживши в’їдливе зауваження, що, мовляв, солідній і гордій пані добре б дихати повітрям у якомусь іншому місці…

Дідусь мав рацію.

Жінок Лідчиного віку тут було мало. Прийшли двійко розмальованих, силкуючись здаватися молодими, п’яненьких осіб — і відразу пішли геть у компанії чотирьох юнаків напідпитку. А взагалі, кажуть, професійних повій звідси ганяють, за цим стежать спеціальні працівники ЦО в цивільному…

Алеєю пройшовся холодний вітер. Лідка зіщулилась; ледь чутно пересипались таблетки в картонній коробочці. Хоча ні, вони не могли пересипатись, Лідці почувся цей звук…

Спершу вона хотіла посидіти біля моря, але шторм, що там починався, й погана погода зле пожартували з нею. Вона вирішила подивитися на так зване свято життя. І от спостерігає вже четверту годину.

— У вас закурити не буде?

Вона окинула поглядом міцного чоловіка років сорока. Хитнула головою. Підвелась і рушила до виходу з парку.

* * *

«Уявлення про те, що штучне запліднення шкідливе для здоров’я, є не що інше, як грубі забобони. А поширений міф про те, що штучно зачаті діти нібито не здатні пережити апокаліпсис, — обурливе та шкідливе. Пропаганда штучного запліднення як альтернативи випадковим зв’язкам має посідати найголовніше місце в усій пропагандистській роботі медичних установ».

(Газета «Твоє здоров'я», 15 вересня 2-го року 55-го циклу)

* * *

Уночі вона лежала, слухаючи ревіння маленького Тимура. Тимура-другого, маленького сина Яни-другої. Ото плутанина…

Цікаво, а Лідчиним іменем тут когось коли-небудь назвуть? Якщо раптом буде дві дівчинки підряд, якщо відкриється вакансія для імені?

І ще — вона думала, що робить у цю мить Максимов. У перші місяці після його від’їзду це була майже хвороба — вона не могла відволіктись від думок про нього. Де живе? Де працює? Із ким спить?!

Кілька його листів зберігалися в шухляді столу. Хоч як це дивно, саме листи допомогли Лідці звільнитися від Максимова. Читаючи їх один за одним, Лідка шкірою відчувала, як він віддаляється все далі й далі. В останніх листах почастішали нарікання на пошту — от, мовляв, як погано ходить, якщо ти подовгу не отримуватимеш звісточки — знай, це клята пошта…

Із чого Лідка