Читати книгу - "Бот"

краї лампу, телефони та канцелярське приладдя. Кілька шухляд були розкритими. Одна лежала на найближчому до Тимура кріслі. Десь унизу, під столами, гудів системний блок.

Не відшукавши очима тіла, Тимур подумав, що мерця прибрали. Ступивши крок убік, зрозумів, що помилився. Кейтаро Рока лежав у дальньому куті кабінету, витягнувшись уздовж лівої від входу стіни. Поверхня стола закривала плями крові та бризки вибитих кулею мізків на стіні й підлозі, а монітори затуляли самого небіжчика. Поміж столом і стіною застрягло перевернуте шкіряне крісло. Довкола мерця були розкидані якісь папери.

Просунувшись ще трохи вліво, хлопець побачив револьвер. Невеликий, з коротким стволом, одначе назвати його «дамським» язик не повертався — калібр був чималий. В дульний отвір міг легко залізти мізинець дорослого чоловіка. Пострілом пістолет відкинуло від тіла. Револьвер зараз валявся біля ніг мертвого японця. Тимур витягнув шию, зазирнувши в куток, де лежала голова, і скривився. На місці правої скроні чорніла діра з обпаленими краями завбільшки з персикову кісточку. Ударною хвилею Джепу вичавило очі — баньки вип’ялися, мов у жаби. З ніздрів та вушної камери вибивалися цівки засохлої крові.

Тимур збирався йти, коли випадково ковзнув поглядом по монітору. Екран займало вікно поштового клієнта від MS «Outlook Express». У полі перегляду був відкритий лист, надісланий відправником з ніком «Донощик02» (Snitch02) і адресований «Слухачу» (Hearer).

— Монітор працював? — спитав програміст.

Доернберг не відгукнувся. Замість нього відповів Ріно, що стояв, обіпершись плечем на одвірок, не заходячи в кімнату:

— Так. Комп’ютер був увімкнений, коли його знайшли.

Лист був іспанською. Тимур пробіг його очима. Він знав іспанську достатньо, щоб ухопити суть.

From: Snitch02

To: Hearer

Subject: El robo

Time: 22:12 26/08

Buenas noches!

Тиждень тому посеред ночі в Антофагасті пограбували три аптеки. Нападників було двоє. Я б не писав про це (вважав, що інформація неістотна), якби не дві обставини. Перша — з аптек не взяли нічого цінного: ніяких наркотичних засобів чи дорогих ліків. З усіх трьох магазинів прихопили тільки один, конкретний препарат. Ідіоти не знали, що для нього не потрібно рецепту. Могли б просто купити:)

Друге — одного з нальотчиків зловили вчора ввечері. Виявилось, якийсь напівбожевільний, що двічі відсидів за розбійний напад і спробу зґвалтування. На допиті хлопець зізнався, що пограбування замовили, причому замовник віддав 350 тисяч песо[88] за ті ліки! Цих грошей достатньо, щоб накупити таблеток удвічі більше, ніж було вкрадено. Проте мене вразив не так ідіотизм ситуації, як запропонована сума. Такі гроші в Антофагасті платять хіба що професійним убивцям. Схоже, ті пігулки комусь були дуже потрібні. Ім’я замовника встановлюється…

Чи важливо, які саме ліки поцупили?

P.S. Про людей із Сан-Педро нічого не довідався, але ходять чутки. Дивні чутки. Завтра продовжу розпитувати.

Silva

Хлопець не зразу переварив прочитане. Його наче паралізувало. Боти роздобули альдостерон! Ось що стало справжньою причиною самогубства. Перше, що Тимур подумав, коли до нього повернулась здатність тверезо мислити: Сем та Ндонґа не повернуться. Слідом виринула колюча думка про те, наскільки вони недооцінили ботів.

Нагорі списку «Outlook Express» висів мейл, отриманий після півночі. Непрочитаний. Зиркнувши на тему в полі «Subject», Тимур збагнув, що Кейтаро не мав потреби читати того листа. Хлопець усе ж розкрив його:

From: Snitch02

To: Hearer

Subject: Hormona aldosteron

Time: 00:39 27/08

Щойно дзвонила мій інформатор з поліції. То був гормон під назвою альдостерон. Крадії вигребли все до крихти:

і ампули, і таблетки.

Ага, ледь не забув. Пограбування відбулось у ніч з 19-го на 20-те.

Сподіваюсь, інформація стане у пригоді.

Silva

— Ви бачили останні два листи? — Тимур звернувся до Ральфа.

— Так. Це від інформатора в Антофагасті. Старий відставник, тридцять років служив у поліції.

— Нічого дивного не помітили?

— Де?

— У повідомленнях.

Нейрохімік подивився на Тимура, як на дурнуватого:

— Якщо ти натякаєш на те, що боти довідалися про гормон і змогли його…

— Та ні, — замотав головою українець, — я шокований, але після того, що було біля Пурітами, це якось не надто несподівано.

— Тоді що?

— Аптеки грабували не боти.

Ральф здригнувся. Мозок старого нарешті струсив заціпеніння і почав працювати:

— О… Я не усвідомив цього відразу… Ти хочеш сказати, боти якимось чином при… примусили злодіїв украсти для них альдостерон? Це неможливо.

— Не знаю. Але нічого кращого на думку не спадає…

Майже вийшовши з кабінету, Тимур обернувся:

— Ральфе.

— Що?

— Можна ще одне питання?

— Звісно.

— Хто знайшов тіло?

— Молодий японець. Такеда. Він розбудив мене, а потім повідомив інших, включно з Лаурою та Аланом. А чому ти питаєш?

— Тут безлад, — Тимур обвів рукою кімнату. — Я сумніваюсь, що Кейтаро став би влаштовувати ревізію серед паперів перед тим, як пустити кулю в лоба.

— До чого ти хилиш?

Замість відповіді Тимур стенув плечима. Його раптом перестали цікавити Кейтаро, Кацуро, Ральф та їхні експерименти. Все, чого він прагнув: якнайшвидше забратися з «NGF Lab». Досить! Хлопець знаком показав Ріно Хедхантеру, що хоче з ним поговорити.

LXXXII

Щоправда, поговорити їм так і не вдалося.

— Ральфе! Ральфе! — Лаура вискочила зі спального крила і побачила Тимура з Ріно, які спускалися сходами. Зрадівши, француженка захлинулася словами: — О, Ріно! Швидше сюди. Кацуро спалив щоденник Хорта!

— Що?!

— Він забрав з кабінету Кейтаро записи Хорта і зараз допалює їх у себе в кімнаті.

Ріно побіг слідом за Лаурою і ураганом увірвався до кімнати Кацуро Такеди. З очей велетня летіли іскри. Тимур не відставав.

Молодий японець сидів навпочіпки посеред кімнати. Підборіддя та щоки вкривали гнійні виразки. Вони були дійсно страшні. На підлозі перед його колінами догоряли рештки грубого зошита. Хедхантер схопив Кацуро за комір. Підняв угору, мов щеня, а тоді з розмаху вдарив об стіл.

Тимур кинувся до зошита, збиваючи ногами язики полум’я. Погасивши вогонь, він посмутнів. Вистачало одного погляду, щоб зрозуміти: записи втрачено. Вогонь перетворив аркуші на чорні пожмакані згортки, що розсипалися від одного доторку.

— Щось лишилося? — вимогливо запитав Ріно.

— Нічого, — Тимур струсив з долонь рештки попелу.

Амбал схопив японця за волосся і торохнув головою об край пластикового стола.

Кацуро попервах спробував пручатися:

— Що за?…

Брязь! — південноафриканець припечатав круглолицього вдруге.

— Я не…

Хрясь! — іще раз.

— Що ти ро…

Торох! — стіл зсунувся на добрих десять сантиметрів.

Після четвертого удару Кацуро затих і не виставляв рук. Кілька виразок луснули. Потік коричневий гній.

Ріно колошматив япошку, мов ганчір’яну ляльку, осатаніло вдовбуючи чорняву голову в поверхню стола, в якому вже утворилась вм’ятина. Наклепавши з десяток таких штурханців, Хедхантер нарешті вирішив, що