Читати книгу - "Споконвічна земля"

форсувати справу унії, укладання якої сприяли настрої, що, за словами Цамблака, запанували на Русі та у Візантії (останнє засвідчили представники візантійського імператора Мануїла, котрі також прибули на собор)» [44, 275].

Отож, пропозиція митрополита Цамблака відповідала думкам руської знаті тих часів, візантійських ієрархів та керівників держав — Вітовта і Мануїла.

«У Констанці, по суті, вирішувалась доля православ’я у Литовській державі» [44, с. 275].

І, як бачимо, те рішення було позитивним. Та якщо історики з великим задоволенням розповідають про митрополита Григорія Цамблака, його виступ на соборі та рішення Констанцького собору щодо православної церкви на теренах Русі (України), то щодо виступів інших учасників собору від Великого князівства зберігається повна таємниця. Навіть прізвища учасників, окрім митрополита, історики не афішують. Допоможемо й цю таємницю російської історичної науки розкрити. Вперше мені довелося прочитати про учасників Констанцького собору в історичній повісті Романа Іваничука «Черлене вино» десь у 1978–1980 роках. Звичайно, в часи радянського соцреалізму автор не міг написати усю правду про ті часи. Але вже сам позитив його праці у тому, що автор розкопав в архівах імена учасників собору і засвітив їх перед світом. Особи такого рангу, про які ми далі поведемо мову, прогулятися на Констанцький собор не їздили. Кожен із них мав якесь особисте завдання, яке зобов’язаний був вирішувати на соборі. Оприлюднимо імена князів Великого Литовсько–Руського князівства, які за наказом, скоріше, польського короля Ягайла були на Констанцькому соборі. На наше переконання, їхнім завданням і було зняти звинувачення Тевтонського ордену з польського короля Ягайла у передачі секретів озброєння і тактики ворогам християнського світу, а отже — Тевтонського ордену, та з Великого Литовсько–Руського князя Вітовта по залученню до боротьби з католиками, а отже — ордену, «схизматів» і «сарацинів». Ось їхні імена:

1. Князь Свидригайло — брат Ягайла.

2. Князь Василь Красний — нащадок королівського роду Данила Галицького.

3. Князь Олександр Туровський — учасник Грюндвальдської битви.

Пояснимо, чому саме ці князі були відправлені на Констанцький собор знімати звинувачення з Ягайла та Вітовта перед католицьким світом.

То були знані й шановані люди в Європі.

Князь Свидригайло (1373–1452). Молодший брат Ягайла. Мав надзвичайно дружні стосунки із Тевтонським орденом.

Польський хроніст Олександр Гвоньїні (1538–1614) у праці «Хроніка Європейської Сарматії» згадував такий факт:

«Року 1403 послав польський король Владислав (Ягайло. — В. Б.) до брата Свидригайла в Пруссію, щоб він покинув пруссів і до нього прибув, забажав дати йому Подільські, Жидачівські, Стрийські країни, Стобнище, Шидлов, котрі приносять щорічно півтори тисячі гривень. Свидригайло це прийняв, але був непостійним і, прийнявши, погордив цим, схилився до пруссів. Він чинив велику шкоду в Литві…» [17, с. 134].

Після цього пояснення стає зрозуміло, чому польський король Ягайло жадав бачити від свого імені на Констанцькому соборі брата Свидригайла. Треба думати, що саме король був ініціатором звільнення Свидригайла із Крем’янецького замку, куди того запроторив Вітовт і тримав довгих дев’ять років за зраду.

Свидригайло не брав участі у Грюнвальдській битві. І саме така людина була потрібна Ягайлові на соборі. Звичайно, перед поїздкою на Констанцький собор брати мали розмову, і Свидригайло отримав надійні гарантії на майбутнє від польського короля. Про що свідчать подальші події.

Князь Василь Красний (Острозький). Про цю людину в українській історичній літературі майже не згадується. Хоча, на нашу думку, саме князь Василь Красний остаточно навернув свій князівський рід до православної релігії та до відстоювання інтересів руського (українського) народу. Князь Василь мав прізвисько — Красний. А це в народі ознака не так краси, як розуму, доброти, порядності, освіченості, здоров’я тощо. Є всі підстави вважати, що князь Василь Красний мав європейську на ті часи освіту. Скоріше за все, він закінчив Празький (Карлів) університет.

Лицар Гілльбер де–Ланноа через 3 (три) роки (1421) сприйняв це прізвисько без жодного застереження, навівши його у європейському звучанні — Гедігольд. Треба думати — такий переклад (Василь Красний–Гедігольд), нічого не пояснюючи, зробив не особисто лицар, а йому за столом, у «руського князя», пояснили, що так величали князя на Констанцькому соборі освічені мужі церкви. Чому й Гілльбер де–Ланноа сприйняв це слово без застереження, бувши, як побачимо далі, віруючою людиною.

Василь Красний належав до оточення Великого князя Вітовта, тому на Констанцькому соборі, в першу чергу, захищав інтереси Великого князя.

Князь Олександр Туровський (Ніс). Це теж один із руських князів–патріотів. У Грюндвальдській битві брали участь старші представники майже усіх руських князівських родів. Серед них князі Туровські й Острозькі: Олександр і Федір.

Олександр Туровський був на Констанцькому соборі представником учасників Ірюнвальдської битви від литовської сторони. І, певно, свідчення Василя Красного і Олександра Туровського були переконливі, якщо члени Констанцького собору відхилили звинувачення Тевтонського ордену до Великого Литовсько–Руського князя Вітовта. А що сталося саме так, про те свідчать подальші історичні події в Європі.

Так Тевтонський орден програв удруге.

II. Посол Гілльбер де–Ланноа

У 1421 році до Литовсько–руської держави навідався посол королів Англії і Франції Гілльбер де–Ланноа. Він відвідав столицю й двір Великого князя Вітовта, який правив державою та описав свої відвідини Львова, Кам’янця, потім другого Кам’янця (на Поділлі), згодом Білгорода–Дністровського і врешті Криму. І хоча матеріал королівського посла Гілльбера де–Ланноа давно опублікований, а деякі витяги з нього перекладені російською мовою, українські науковці практично ніколи до нього не зверталися. А повного перекладу щоденників Гілльбера де–Ланноа ні російською, ні українською мовою немає.

Уявити не можу, чому українська професура так байдуже поставилася до такого достовірного історичного джерела початку XV століття. Тут може бути тільки одне пояснення: всі ті науковці не бажали працювати з достовірними джерелами, бо послуговувались відвертими російськими вигадками. Раз прилучившись до московської облуди, стали її заручниками на все життя. Цілковито з тієї ж причини вони не мали потреби вивчати матеріали давніх арабських та перських істориків і послів.

Наші науковці досі вважають стародавні арабські, перські та європейські першоджерела сфальшованими, а російські вигадки, компіляцію та відверту брехню не піддають найменшому сумніву. Мені вже не раз доводилося зустрічатись саме з такою логікою мислення істориків. Отож бовтатись у московському «історичному багні» будемо ще довго.

Та повернімося до праці Гілльбера де–Ланноа. Вперше в російській історичній літературі я натрапив на працю де–Ланноа, вивчаючи праці Павла Степановича Савельєва (1814–1859), який у 1850 році в журналі «Географические известия» опублікував невелику статтю «Путешествие в При–Балтийския страны, Великий–Новгород и Псков, совершенного рыцарем Гилльбертом де–Ланноа, в 1412–1414 годах».

Після цього я шукав та звертався до кожного твору, де була б якась згадка про Гілльбера де–Ланноа. Так