Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Москвини знають, добре знають, ХТО налив «козацької тії крови чистої, святої». Знають, що… «на степу козачім… високії ті могили… свідок слави дідівщини… про волю нишком в полі з вітром говорять». Знищити те джерело «крови чистої, козацької»! Знищити тих «свідків слави дідів славних»! І «могили мої милі москаль розриває, розкопує, не своє шукає. Чого вони там шукають, що в них схоронили старі батьки (наші)? Ех, якби–то найшли те, що там схоронили, не плакали б діти, мати б не журилась». Не журилася б мати Україна, не плакали б її діти, бо знайшли б у тих високих могилах відповідь на «чиїх вони батьків правнуки погані»; бо ті свідки слави минулої сказали б їм, як «там родилася, гарцювала козацькая воля», як «боролись ми з ляхами, різались з панами, скородили списами московські ребра»; як «шляхтою, татарами засівали поле»; як «аж до моря запорожці степ широкий крили»; як «гуляли по синьому, грілися в Скутарі»; як «військо, як море, перед бунчуками бувало горить, а ясновельможий на воронім коні блисне булавою — море закипить». Розповіли б їм ті свідки, як «колись в Україні ревіли гармати, запорожці вміли панувати, ПАНУВАЛИ, ЗДОБУВАЛИ І СЛАВУ, І ВОЛЮ».
Вкрасти ту славу українських прадідів великих, присвоїти собі, щоб українці–правнуки не навчились панувати. Вкрали москвини, присвоїли собі нашу Київську імперію, бо спільна династія і віра. Та нема як украсти нашої Гетьманщини. Бо ж не перенесеш Запоріжжя на ріку Москву ані Батурина, Чигирина до Тамбовської губернії, бо ж не запишеш І. Мазепу, В. Войнаровського, П. Дорошенка, П. Полуботка, П. Орлика і т. п. до «рускіх баяр» ані Т. Шевченка з його «нарєчієм» до «рускіх пісатєлєй».
Нема як вкрасти — то сфальшувати, оплювати, оббрехати, перекрутити, покрасти документи, спалити книжки, знищити булави, бунчуки, прапори, пам’ятники, повикидати кістки з могил, зорати ті могили, картоплею засадити Січ (або затопити її).
Та не викрадеш і не спалиш, і не сфальшуєш у пам’яті і серцях українського народу історичних переказів та пісень. Тож мусили москвини запеклих ворогів Московщини проголосити її приятелями, а тих, які аж надто ясно показали свою ворожість москвинам, проголосили зрадниками українського (не московського, але таки українського) народу; проголосили ворогами України (України, а не Московщини). Напр., Б. Хмельницького, який після переяславської угоди 1654 року кував європейську коаліцію ПРОТИ Московщини, щоб розтрощити її раз і назавжди. І ось цьому запеклому ненависникові і ворогові Московщини москвини поставили пам’ятник у Києві з написом: «Б. Хмельницкому благодарная Россия». А І. Мазепу, який своїм коштом відновив св. Софію в Києві та побудував кілька великих церков в Україні, москвини «прєдалі анафємє» з амвонів тих самих церков, що він їх побудував.
Дурні дворянські царі своїми «васпрєтіть» (заборонити) всяку згадку про Т. Шевченка лише посилили його культ в Україні; зробили символом боротьби з Московщиною, прапором української національної революції. Хитріші пролетарські царі, навпаки — ставлять йому пам’ятники, які, хоч і не мають напису «благадарная Расія», проте мають більш вимовний напис — вирізьблене на підніжжях братання козаків–українців з солдатами–кацапами (які в 1918 році дерли багнетами портрети того самого Т. Шевченка). Божок і лідер московської інтелігенції В. Бєлінскій, що його московські большевики вважають за свого і якого твори перевидають, писав: «Якби я був суддею Т. Шевченка, я був би наклав на нього ще більшу кару, як накладено». У всіх біографіях Т. Шевченка, виданих в СССР, В. Бєлінского представлено як приятеля і протектора — вчителя Т. Шевченка. Московського пролетарського письменника М. Горького, який заборонив перекладати свої твори на українську мову та ще й глузував з «маларасійскава нарєчія», представляють як любителя української мови і видавця українських книжок. І т. д., і т. п.
Дворянські царі знищили Гетьманщину; поділили Україну на Губернії та наставили Губернаторами москвинів. Пролетарські царі об’єднали ті Губернії, назвали їх «Українська Радянська Соціалістична Республіка» (УРСР), наставили міністрами «–енків» («вєрних»). Лише за їх спиною поставили свого Москвина або нашого жида (бо жиди ненавидять українців більше, як самі москвини) із скромним титулом «секретаря КП(б)У», якого обов’язком є тримати напоготові наган близько потилиць тих «міністрів». Дворянські царі арештовували інтелігентів, що говорили українською мовою. Пролетарські царі проголосили українську мову державною і обов’язковою у всіх установах України, лишень ті наївні хахли (щирі), які взяли те за чисту монету і часом забували старшобратню мову (і старшобратство), опинилися в сибірських концентраках. А що таких нерозумних показалось в Україні десь із 10 мільйонів, то це зменшення населення поповнили 8 мільйонами «братів» з Московщини, яким наказали «здєлатьса украінцамі» — вивчити українську мову (горезвісна «українізація України» за формулою «українська форма — московський зміст»). Недурно московські емігранти вимагають плебісциту серед теперішнього населення України. Як бачимо, пролетарські московські царі видумали значно хитріший, а головне — далекосяглий спосіб помосковщити Україну.
Але життя показало, що навіть сама лише форма українська, попри московський зміст, може привести до розвалу імперії. В 1933 році викинули з комсомолу в Україні 60% членів. У 1937 році — знову 40%. А це ж були вибрані, пересіяні яничари чи кандидати на яничар плюс великий відсоток жидів. Не поміг дуже і московський зміст. Навіть форма українська показалася сильнішою за московський зміст, а найзаклятішою тою формою був «Кобзар» Т. Шевченка. Перше москвини пробували і його фальшувати, але тим самі собі пошкодили, бо в Україні були ще десятки тисяч несфальшованих примірників старих видань, і те фальшування відкрило очі не одному малоросові на справжній характер «братерства». Мусили москвини обмежити кількість «Кобзарів» до мінімуму. За 40 років вони перевидали його три рази накладами 5–10 тисяч і, звичайно, не помістивши аж надто москвофобських віршів. (Свого А. Пушкіна перевидали 17 разів накладами 20–60 тисяч). Та на 125–річний ювілей народження Т. Шевченка мусили видати «Кобзар». Видали, але до нього впхали твори «Слєпая» та «Трізна» (писані московською мовою) та додали такі пояснення, що роблять Т. Шевченка завзятим москвофілом. Зрештою, це видання надруковано на люксусовім папері для закордонної пропаганди, а в Україні його не знайдете. За часів «українізації» Українська Академія наук встигла була видати до 1933 року понад 30 словників української наукової та технічної термінології. Всі ті словники разом з їх авторами москвини знищили, на їх місце не видали донині ані одного, хоч би й змосковщеного (московсько–чужомовних словників видали великими накладами понад 40 назв). У Галичині, де не було і десяти дітей, що знали московську мову, тепер 40% (у Львові — 60%) середніх шкіл з московською мовою навчання. Коротко, ніколи ще
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українець і Москвин: дві протилежності», після закриття браузера.