Читати книгу - "Непрохані"

— Слухай, ти де?

— Вдома, — відповіла вона. — А де ти?

Я відвернувся до вікна, на мить повіривши, що міг якимось чином її не помітити, а насправді вона була у будинку, займалася буденними справами — працювала, готувала каву або чай, і ми просто переходили з кімнати в кімнату таким чином, що я з нею не зустрівся.

— Вдома?

— Коли ти повернешся?

— Емі, ти не вдома. Я просто зараз у будинку. Тебе тут немає.

Пауза.

— Та не в будинку.

— У Бірч-Кросингу?

— Ні. Я в Лос-Анджелесі.

— Ти в Лос-Анджелесі?

— Ага. В місті, де народилася, виросла, прожила всеньке життя. Що дивного?

— Та про що ти взагалі? Чому це ти в Лос-Анджелесі?

— Я тобі прислала есемеску, — пояснила Емі. Вона здавалася впевненою, наче зрозуміла, що конкретно зі мною не так. — Десь за годину після нашої вчорашньої розмови. Вчора я вилетіла до Лос-Анджелеса.

— Навіщо?

— «КС&Н» скликав велике пау-вау. Зліт усіх вождів і богів нашого народу.

Віднявши телефон від вуха, я побачив на екрані іконку голосової пошти.

— Я не помітив повідомлення. Емі…— слів забракло, і я вирішив розпитати про буденні деталі.— А ти не могла бути присутньою по скайпу?

— Я в них те саме спитала. Відбивалася як могла. Але ні, треба бути присутньою фізично.

— Ти там надовго?

— Збори завтра вранці, страшенно рано, власне. Сьогодні я весь ранок була в офісі, тепер поїду до Наталі. Хочу нагадати малій заразі, що має старшу сестру, а то вона, певно, геть розбестилась.

— Ага.

Метрів за десять від балкона, у заростях, я помітив щось дивне, якусь пляму пісочного кольору.

— Ти мене слухаєш?

— Ага, — я перегнувся через бильце, приглядаючись. — Коли ти їхала, з будинком усе було гаразд?

— Так, звісно. А що?

— Та все нормально, просто… холоднувато трохи.

— То подивися, що там з котлом, печерний ти жителю. Там живе великий дух вогню. Хочу, щоб ти працював у теплі, хрумкий і підрум’янений.

Пообіцявши тримати мене в курсі своїх справ, Емі повісила слухавку.

Насправді я ледь почув, що вона мені говорила. Спустившись із балкона, я біжка рушив униз по сходах до стежки. Стежка вела не на ділянку просто під балконом, бо там схил був надто крутий, а трохи далі, до гарних краєвидів, тож я мусив зійти і продертися крізь чагарники, щоб дістатися потрібного місця.

Перший я знайшов хвилини за дві. Потім ще три.

Повернувшись на стежку, я трохи постояв там, дивлячись на недопалки у долоні. Чотири штуки. Кожен загасили об тверду поверхню і кинули вниз. Колір і загальний стан фільтрів показували, що недопалки недовго пролежали на землі, їх кинули вниз щонайраніше вчора ввечері, а радше навіть цього ранку: якби вони лежали ніч, то просякли б вологою.

Я повернувся на балкон, знайшов те місце, звідки помітив недопалки, і виявив там плями на бильцях. Свої цигарки я завжди гасив об нижню частину поруччя, щоб плям не лишалося. І я не кидав недопалки у кущі, я охайно складав їх у попільничку.

Отже, на цьому самому місці хтось курив.

Я не розумів двох речей. По-перше, той, хто тут стояв, був добре видимий з будинку.

По-друге, Ґері Фішер курцем не був.

Потім постало ще питання. На бездоріжнику я поїхав у Сієтл. Як же Емі дісталася аеропорту? Служби таксі у Бірч-Кросингу не було. Мені спав на думку один-єдиний варіант, яким я сам скористався кілька днів тому. Цимермани. І тут я згадав іще дещо.

Цимермани мали ключі від нашого будинку.

Власне, вони були єдині, окрім нас, хто їх мав. Я й уявити не міг, що хтось із них міг би вдертися в будинок. Але вони завжди раді були допомогти, і якби їм розказали достатньо переконливу історію, вони б заледве відмовилися надати підтримку. Принаймні Бен — Боббі була зліплена з міцнішого матеріалу. Проте якби Бен і пустив сюди когось чужого, то навіть склав би тій людині компанію, щоб нічого не сталося.

Я шукав хвилин п’ять, але не знайшов, де у нас записаний їхній номер, тож вирішено було пройтися. Відповідь на своє перше питання я отримав, тільки-но наблизився до їхнього будинку. Обидві машини Цимерманів були на місці.

Я подзвонив у двері. Ті моментально відчинилися, і з’явилася Боббі з келихом вина. Широка усмішка на її обличчі зблідла, та потім повернулася, хоча вже не така широка.

— О, Джеку, — промовила вона. — Як справи?

Будинок Цимерманів був одноповерховий, на кшталт ранчо. За спиною Боббі я побачив ще людей у великій, просторій вітальні, з якої відкривався краєвид на річку. Там було п’ятнадцять чи двадцять осіб, але Бена серед них я не помітив.

Я зробив крок усередину, намагаючись не звертати уваги на тих людей, на звернені на мене погляди.

— Хотів дещо спитати у вас, — тихо промовив я. — У вас є ключі від нашого будинку. Ніхто не просив їх у вас? Чи впустили ви його у будинок?

Боббі глянула на мене з подивом.