Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

і значною мірою залежить від нафтового чинника, бо базується на широкій модернізації імпорту ззовні у вигляді зарубіжних фахівців, технологій і речей загального споживання[230]. Це було справедливо з часу нафтової кризи 1973 року[231], внаслідок якої казна нафтовидобувних арабських держав і їхніх династій несказанно виросла. Звісно, не випадало і не випадає розв'язати нормативний конфлікт між західними технологіями і споживацтвом з одного боку і традиційними ісламськими цінностями, що живуть у ортодоксальній формі, з іншого, надто коли система освіти ясно віддає перевагу традиційній передачі цінностей. Тут мав би рано чи пізно розкритися сенс так точно описаного Ентоні Барбером випадку модернізації «Джихад проти McWorld»[232], з якого неминуче постав джихад-тероризм, адже модернізація виявилася явищем, накинутим ісламському суспільству зовні, як диктат і виродження традиційного суспільства і його вічних ісламських цінностей.

Обидва варіанти модернізації в арабському світі врешті-решт вичерпано, і їм не до снаги відкрити власний успішний арабський шлях у сучасність, адже вони увійшли в стан застою або ж зазнали невдачі. Цей негативний розвиток у світлі закінчення конфлікту «Схід-Захід» і з огляду на стрімку економічну динаміку глобалізації призвів навіть до суттєвого посилення блокування модернізації. А відтак, на тлі військових успіхів ісламістських бойовиків в Афганістані проти Совєтського Союзу, відразу після закінчення конфлікту «Схід-Захід» постала нова, революційно-тоталітарна альтернатива, яка почала заповнювати дедалі більший новоявлений вакуум, викликаний ранніми моделями модернізації. З цієї суміші, яка постала через невдачу традиційних моделей оновлення, з досвіду дедалі більшої відносної слабкості арабського світу і як наслідок цього відчуття культурного диктату, ба більше — дезорієнтації й інтелектуальної переорієнтації на славну минувшину ісламу і арабського світу, розвинувся тоталітарно-революційний рух джихад-тероризму, що його, щоправда, з огляду на виняткову руйнівність, годі назвати рухом модернізаційним. Ідеться радше про тоталітарну загрозу, яка зрештою зводиться до саморуйнування. Але і цей досвід Європі з її двома тоталітарними режимами XX століття аж ніяк не чужий.

Відповідь на цю тоталітарно-революційну загрозу можна дати в арабському світі тільки шляхом третього варіанту модернізації, а саме ліберального реформування, як запропонували автори доповіді ПРООН, яка лежить в основі ЄС-Середземноморського діалогу та «широкої близькосхідної ініціативи» держав G8 і багатьох країн Близького і Середнього Сходу. Щоправда, така ліберальна й демократична модернізація арабського світу задає вельми довгострокову перспективу, і легко її аж ніяк не доскочити. Свобода, демократія, верховенство закону, рівність статей, освіта, соціальна справедливість і відкритість щодо глобалізації — цей ліберальний і водночас універсальний підхід до модернізації не тільки наражатиметься на рішучий і жорстокий опір джихад-тероризму, а й матиме слабку підтримку найрізноманітніших консервативних еліт влади держав регіону. Така-бо комплексна модернізація країн на Близькому і Середньому Сході, само собою, зрушує традиційні структури влади і у світлі реформ ставить їх під сумнів. Окрім того, роль Заходу в цій «Великій трансформації» на Близькому і Середньому Сході, з одного боку, має бути партнерською і не неоімперською, коли ж ні, то сили революційного арабського націоналізму заблокують процес ліберальної трансформації або навіть оголосять йому війну. Міцний союз або навіть злиття арабського націоналізму і джихад-тероризму являтиме собою насамперед серйозну загрозу в регіоні та за його межами. З іншого боку, потрібна широка присутність Заходу, щоб не допустити нового застою в державах регіону і дати гідну відповідь на невдачі. Це вимагає стратегічної мудрості, яка однаковою мірою спиралася б на рішучість і чутливість і поєднувала б у собі ці дві властивості з довгостроковою витривалістю і неабиякою проникливістю.

Припинення арабо-ізраїльського конфлікту шляхом історичного компромісу двох держав, подальша демократична стабілізація ситуації в Іраку і Афганістані, невпинна боротьба проти джихад-тероризму, запобігання розповсюдженню ядерної зброї в Ірані, а відтак перетворення Близького і Середнього Сходу на ядерний регіон, міцне закріплення Туреччини в Європі. До цього додається запобігання повзучій дестабілізації або навіть вибуху на Аравійському півострові завдяки вчасному перетворенню, зміцнення та підтримка демократичних і ліберальних сил у регіоні, довгострокова модернізація через перехід до демократії, економічна лібералізація й інтеграція та комплексне соціальне оновлення, а також регіональна система безпеки, в якій слід гарантувати законні інтереси безпеки всіх регіональних зацікавлених суб'єктів (включно з Ізраїлем і палестинцями), а також глобальні інтереси безпеки в регіоні. Так звучать основні складові політичного порядку денного Заходу на Близькому і Середньому Сході на світанні XXI століття.

У Заходу на цей порядок і таку політику довгостроковій модернізації співпраці з країнами Близького і Середнього Сходу немає вагомої альтернативи, якщо він серйозно сприймає свої інтереси безпеки в XXI столітті. Традиційні підходи до модернізації в арабському світі були вичерпані і вже не діють, те ж таки стосується і політики підтримки статус-кво в регіоні. Відмовитися від Близького й Середнього Сходу і навіть про нього забути, враховуючи його стратегічне значення, а також те, що йдеться про безпосереднього сусіда європейського регіону, цілком немислимо. Перемога або навіть тимчасовий