Читати книгу - "Річки Лондона"

— Мушу тебе поквапити, — сказав він. — Бо нам треба покінчити з цим клятим спіритуалістичним лайном раніше, ніж якесь цабе з Асоціації Вищих Офіцерів Поліції запанікує й вирішить долучити Архієпископа Кентерберійського.

— Я зроблю все, що можу, — сказав я.

З погляду Сівола можна було зробити висновок, що для мене буде краще, якщо моїх можливостей, курва, вистачить.

— Коли ми почнемо знову, — сказав він, — я хочу, щоб ваш мозок починав діяти раніше за ваш рот. Так само, як після випадку в Гемпстеді. Зрозуміло?

— Абсолютно, — відповів я.

Двері до кімнати для допитів різко розчахнулися й усередину зазирнув чоловік. Він був середнього віку, з частково сивим волоссям, широкоплечий, з дивовижно кущистими бровами. І навіть якби я не впізнав його по світлинах в інтернеті, я все одно зрозумів би, що це заступник помічника комісара Річард Фолсом — одна з найбільших тварин у цих джунглях. Він поманив до себе пальцем Сівола й сказав:

— Алексе, на два слова, будь ласка.

Сівол подивився на знищений диктофон.

— Допит припинено, — сказав він і назвав поточний час.

Потім підвівся й смиренно пішов з кімнати за Фолсомом. Стефанопулос спробувала спрямувати на мене свій знаменитий зловісний погляд, але я досі не міг позбавитися думок про те, чи зберегла вона свою колекцію «Мій маленький поні».

Сівол повернувся й сказав, що допит продовжиться в сусідній кімнаті, в якій апаратура спостереження досі працює. Там ми продовжили перевірену часом традицію нахабно брехати, не кажучи при цьому нічого, крім правди. Я сказав їм, що ми з Найтінґейлом завдяки цілком звичайному інформатору мали причину вважати, що група — бо це не могла бути одна особа — яка скоїла кілька безглуздих нападів навколо Вест Енду, має базуватися на Бау-Стріт, і що коли ми пішли туди з метою розслідування, там на нас чекала засідка невідомих людей.

— Заступника помічника комісара Фолсома особливо турбує можливість загрози Королівській Опері, — сказав Сівол.

Виявилося, що Фолсом — великий шанувальник цього мистецтва, з яким його познайомили, коли його було підвищено до командора. Раптовий напад культурного снобізму часто спіткає полісменів, що досягли певного рангу та віку; це схоже на звичайну кризу середнього віку, але прикрашену великими люстрами та іноземними мовами.

— Ми вважаємо, що фокусом їхньої діяльності має бути Бау-Стріт, — сказав я. — Але зв'язку з будівлею Королівської Опери розслідування поки що не виявило.

О шостій годині ми завершили опис подій, який Сівол міг переконливо переповісти Фолсому, а я на той час засипав на стільці. Я очікував на тимчасове усунення, або на догану, або на розслідування Незалежною Комісією Скарг на Поліцію, але за кілька хвилин до сьомої мене відпустили.

Сівол запропонував підвезти мене, але я відмовився. Послаблений стресом і недосипанням, я йшов провулком Св. Мартіна. Погода за ніч змінилася. Під брудно-блакитним небом дмухав холодний вітер. У суботу година пік починається пізно, тож коли я перетнув Нью-Оксфорд-Стріт і попрямував до Фоллі, вулиці ще не повністю втратили свій ранішній спокій. Я очікував на найгірше, і не помилився. Навпроти будівлі стояла щонайменше одна поліцейська машина без розпізнавальних знаків. Усередині неї я нікого не бачив, але про всяк випадок помахав рукою.

Я пішов у парадні двері, бо краще зустрітися з халепою лицем до лиця; до того ж я був надто знесилений, щоб іти навколо будинку до стаєнь. Я очікував побачити там полісменів, але натомість виявив двох солдатів у бойовому однострої та з рушницями. На них були куртки з лісовим камуфляжем і бордові берети з кокардами парашутного полку. Двоє заступили мені прохід повз будку, а ще двоє стали обабіч головних дверей, готові схопити будь-кого, хто вирішив би порішити себе, напавши на двох озброєних десантників. Хтось ставився до фізичного захисту Фоллі дуже серйозно.

Зброю свою десантники на мене не наставили, але на їхніх обличчях була та загрозлива безтурботність, яка, певно, невимовно пожвавлювала вулиці Белфаста в роки, що передували мирній угоді. Один з них кивнув головою в напрямку ніші, в якій за більш елегантних часів мав би сидіти швейцар, коли не був потрібний. Там із чашкою чаю та примірником «Дейлі Мейл» сидів ще один десантник, з сержантськими шевронами. Я впізнав його. Це був Френк Кефрі, Найтінґейлів приятель-пожежник. Він привітно кивнув мені й покликав до себе. Я подивився на емблеми на плечах Френка. Четвертий батальйон парашутного полку, про який я знав, що він складається з резервістів. Отже, Френк був резервістом, що чудово пояснювало наявність у нього фосфорних гранат. Я запідозрив, що це чергова частина старих зв'язків і знайомств, але цього разу я був досить певний у тому, що Френк слухається Найтінґейла. Жодного офіцера поруч я не бачив. Я припустив, що ті залишилися в казармі, делегувавши важку роботу сержантам.

— Я не можу тебе впустити, — сказав Френк. — Доки твоєму начальникові не покращає або не призначать офіційного заступника.

— Хто віддав такий наказ? — спитав я.

— О, це все частина угоди, — сказав Франк. — Найтінґейл і наш полк мають давні стосунки. Можна сказати, існує борг.

— Еттерсберг? — спитав я навмання.

— Деякі борги невідплатні, — сказав Френк. — А ще є такі справи, що мають бути зроблені.

— Мені треба зайти, — сказав я. — Мені потрібна бібліотека.

— Вибач, синку, — сказав він. — Угода каже абсолютно чітко: ніякого несанкціонованого доступу в межі головного периметру.

— Головного периметру? — спитав я.

Френк намагався щось мені сказати, але тривала відсутність сну зробила мене дурним. Лише коли він повторив сказане, я второпав, що він