Читати книгу - "Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)"

Від цих сталевих слів і переможного ритму мелодії Стригун відчув упевненість у собі, в своїй ході до звитяги. Уявив, як Гайдук здається на милість змовників. Кельнери, вбрані в чорні мундири СС, розносили шнапс, пиво «Лагер», «Пілс», «Доппель-Бок», «Хелл», смердючу капусту й свинячі сосиски, бруквений мармелад і солдатські крекери. Для екзотики можна було скуштувати «золотий хліб» окупації з каштанів, просяних висівок і картопляних лушпайок, купити німецькі цигарки «Juno» та «Rheni» в яскраво-червоних, як німецький прапор, упаковках, дістати смердючі мадярські цигарки «Hunnia» та «Levant»; за особливу плату дозволялося придбати талон на п’ятнадцятихвилинне відвідання солдатського борделя вермахту недалеко, на Дмитрівській. Офіцерський коштував дуже дорого.

Час від часу до бару «Євбаз» вривалися патрулі фельджандармерії з металевими бляхами на грудях і забирали тих, хто не розрахувався з кельнерами.

Стригуна тут знали і одразу виділили столик на два місця у кутку кімнати, над яким висіла зжовкла листівка німецькою і російською мовами:

«10 заповедей для украинского полицейского. Твоя служба состоит в борьбе против советов, насильников, воров, ростовщиков и других нарушителей закона. Будь тверд с преступниками, но оказывай помощь тем, которые находятся в нужде и которые ожидают от тебя поддержки. Ты должен своею порядочностью и своим хорошим примером воспитать население: помни, что взоры всех обращены на тебя…

СС-полицейфюрер в Киеве ГАЛЬТЕРМАН».

Стригун зітхнув. Він напам'ять знав ці заповіді, такі само огидні й брехливі, як і в кнайпі навпроти «Партизанська землянка» зі сталінською пропагандою. Обидві ці кнайпи давно і безуспішно намагалася закрити київська мерія. Але тут працював агент Стригуна, який забезпечував безпеку полковника, і тому він почувався в цій кнайпі затишно.

Стригун замовив пляшку сливового шнапсу «Шладерер», дві гальби «Пілса», дві порції сосисок із капустою й німецький нечерствіючий хліб «Пумпернікель». Тут якраз підоспів Полковник, який був таким «полковником», як Стригун «маршалом»: служив дрібним катюгою Крейди, носив прізвище Дзагоєв, але називав себе генералом Черняєвим, командиром ескадрону смерті, що вбивав Гетьмана Махуна, але тепер змінився невпізнанно: обличчя — наче налляте рожевим холодцем, який трусився при кожному русі голови, а очі були сховані за набряками, хоча й не втратили жорстокого виразу людини, предки якої служили в Дикій дивізії та в полку НКВС особливого призначення.

Дзагоєв-Черняєв скривився від капустяно-гнилого запаху кнайпи й смороду спітнілих чоловічих тіл, незвичного після благісного повітря Сицилії, але, вихиливши склянку такого ж бридкого каламутного шнапсу, змирився з німецьким нацизмом і розповів Стригуну останні новини: друге послання Багрова вони отримали через Марокко, з шейхом Омаром уклали угоду про співпрацю, створили міжнародний гуманітарний фонд допомоги Україні-Руси, готуються до виконання вироку Папі Клименту, яким невдоволена частина кардиналів. Але залишається ще багато нерозв’язаних питань.

Тут Дзагоєв-Черняєв вперся поглядом у полковника Стригуна. Принесли сосиски, розварені й порепані, наче хтось їх розривав жадібними пальцями, щоб понюхати, як пахнуть.

— Ви їжте, їжте, — заохотив Стригун гостя, подумавши, що цей бандит зовсім розбестився на сицилійських сіфудових харчах. — Ви не думайте, це не ерзац якийсь, а справжні свинячі. А яка доля першої флешки? Ми чули, що вона потрапила до італійської контррозвідки.

— І спалила їм усі комп’ютери, — тенорово засміявся Дзагоєв-Черняєв. — Вони її так і не розшифрували.

— Моя робота, — гордовито сказав Стригун. — Це — найкращий бойовий вірус у світі. Не під силу жодним макаронникам. До речі — а де дівся Джордж Безпалий? Зник як під воду.

— Можливо, він туди й подівся, — знову засміявся гість. — Під Маростікою знайдено згоріле авто і обвуглений труп. На жаль, руде волосся почорніло.

Його сміх урвався так різко, наче хтось раптово вимкнув електродриль.

— Хенде хох! — ревнув якийсь поліцай у чорній формі з сірим коміром, з білою пов’язкою на лівій руці й наставив на сицилійського гостя «парабелум». — Аусвайс!

— Пилипе, мать твою, ще раз підійдеш — яйця повідриваю! — визвірився Стригун. Він не знав, що в іграшковий макет «парабелума» була вставлена фотокамера.

Пилип злякано відскочив і пішов чіплятися до інших відвідувачів.

— Не звертайте уваги, це місцевий псих.

Гість сердито допив шнапс.

— Йому не аусвайс, а обойму розрядити в живіт. Ну і бардак у вас. Я думав — диктатура, а тут… Чи я зможу зустрітися з Багровим? Маю послання від Крюгера.

Оркестр заграв шлягер бару «Євбаз» «Лілі Марлен». Дівчина-скрипалька в сірій німецькій пілотці досить приємним, трохи хрипкуватим голосом почала співати:

Vor der Kaseme Vor der grossen Tor Stand eine Laterne Und steht sie noch davor —

про дівчину під ліхтарем, яку звуть Лілі Марлен, котра прощається з коханим, що йде на війну.

Зал дивився на русяву українську дівчину, слухав її магічний спів, знаючи, що за цією простенькою піснею лежать мільйони солдатів, зотлілих майже півтора століття тому, згадуючи тих, хто загинув зовсім недавно, — і підхопив приспів:

Wie einst Lili Marlen…

сподіваючись, що солдата піднімуть із забуття, зі сну, з могили, з-під землі вуста коханої дівчини, яка чекає свого хлопця, стоячи під ліхтарем.

Стригун прозрів: тільки заради цієї пісні ходить сюди, до цієї смердючої кнайпи, бо мріє про свою кохану, яка чекала б на нього — але якої ніколи в нього не було і не буде.

— Дівчата у нас гарні, — зітхнув Дзагоєв-Черняєв. — Не те що ті тарані засушені там. Хоч би швидше повернутись, сил ніяких немає.

— Я