Читати книгу - "Прірва для Езопа"

… і то був момент, коли сонце, віддавши свій пустельний жар бруківці, котилося до західного пруга і промальовувало довгі тіні перехожих на розтопленому асфальті, і я був, здається, єдиним, хто насолоджувався тією жаровнею.

Мені було гарно, як може бути гарно людині, котра знайшла рівновагу із Всесвітом.

Я сидів і чекав, і нічого не боявся, бо чекання уже не несло для мене загрози. Навпаки, я так насолоджувався кожною миттю життя, що те може зрозуміти лише приречений до страти і помилуваний, кожного разу із захопленням думаючи — оцей кущик осоту я вже міг не побачити, а цього бджолиного гудіння — не почути, а оцю суничку — не скуштувати, а оту гарячу шурхнявість паркану не помацати.

І як то було любо і солодко усе те куштувати, мацати, споглядати, нюхати, і кожна дрібничка, як ото прищик на носі чи відірваний гудзик, виростали до події, що про неї можна було неспішно міркувати.

Моє тіло, наче витягнута із затісного черевика нога, іще пам'ятало жах полону, але уже могло насолоджуватися свободою. І воно було мені таким любим, оте тлусте і волохате тіло, і я сприймав його із удячністю за те, що воно вільне чинити усе, що йому заманеться — ходити чи сидіти, мерзнути чи пітніти. Бо що таке душа без тіла? І хто його знає, чи вона взагалі може без нього існувати?

Я подумки мандрував тулубом — від мізинця на лівій нозі аж до правого вуха. То був і справді з біса добрий тулуб. Навіть не знаю, чого я раніше завжди так вередував — дві ноги, дві руки, одна голова на в'язах і увесь той необхідний для функціонування лівер, що на дієтичних в'язничних харчах почав працювати, наче добре налагоджений і змащений годинник.

Я з насолодою споглядав дівчат, зодягнутих за цієї спеки у коротюсіньки маєчки і ще коротші спіднички. Я оглядав кожну з них, наче дорогоцінну картину на аукціоні, подумки відбираючи ту чи іншу до своєї колекції. Вони проходили повз мене і ковзали скляними поглядами понад моєю головою, бо вони іще не знали того, чого я був свідомий.

О, солодкий момент очікування слави! Він іще солодший за саму славу. Як ото пахощі святкового пирога, що печуть на твою честь, тішать твої ніздрі більше, аніж його збиті вершки здатні потішити твій шлунок.

Я знав, що просто приречений на багатство і славу, і оті два складники укупі із третім, найсолодшим, свободою, якраз і були винагородою за мої страждання і муки, більш за те, тепер я розумів, навіщо оте мені було послане — щоби на чорному тлі минулого сліпучо-біло засяяв вінець моєї слави. І я сам був вінцем природи, її найдовершенішим різновидом, і скоро про те дізнається увесь світ і ти, мій любий читачу, заради якого я зніс усі мислимі і немислимі тортури тіла і духу.

Я сидів перед хвірткою, що вела до райського садочка, наготованого мені долею, і не поспішав розчахнути її ногою. Я відволікав той момент, упиваючись чеканням.

Але не буду вас більше інтригувати. Скажу прямо — я чекав на свою видавницю із благословенної країни на ймення Америка, цього оплоту справедливості і демократії, де кожному віддається по здібностям і де пуп'янок моєї геніальності мав от-от розквітнути, дати зав'язь і одразу потому принести солодкі грона того, що зоветься gloria mundi.

Фігури на башті старої ратуші ожили, лицарі помчали на своїх гарячих скакунах навстріч один одному із списами, вродливі принцеси кружляли під чарівну музику, а глядачі на площі плескали у долоні від захвату. І то — на мою честь. Годинник моєї долі почав зворотний рахунок — п'ять! — чотири! — три! — два!..

Ударив салют і грім, моя голова уже засвербіла у передчутті лаврового вінка, і на рахунок — один! — земля розчахнулася і винесла на стрічці ескалатора божественну жінку, і її силует, графічно окреслений вогненим колом призахідного сонця, нагадував Ніку Самофракійську, тільки з руками.

У цей момент сонце кресонуло по бруківці і вивергнуло на площу протуберанці, і один з них, найгарячіший, уцілив мені межи очі. І я осліп.

— Ну що, котику-любчику, знову сидиш на сонці без капелюха?

Цей голос міг належати лише одній жінці.

— Це ти?

— Я.

— Ти не згоріла?

— Які дурниці. Де б я мала згоріти?

— Як вела машину.

— Я ж не воджу машину.

— І не померла якимось іншим робом?

— Який несмак — померти. Я ж тобі говорила, що перетворюся на легку хмаринку.

Вона протерла чорний піт з мого чола своєю м'якусінькою долонькою і влила у мене ті любі пахощі — лаванди, меліси, старих фоліантів і ще один, незнайомий.

— Чим ти пахнеш?

— Керосином.

— Чому керосином?

— Ти відкриєш урешті очі?

Я зважився