Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

портах. Створювався корпус військово-морських слідчих. Прокурорський нагляд здійснювали головний військово-морський прокурор і його заступник, військово-морські прокурори при військово-морських судах та їх помічники. Аналогічні з військовим відомством повноваження мали управитель (на правах міністра) Морського міністерства й Головне військово-морське судове управління.

До складу полкових та екіпажних судів входили офіцери, призначені начальством відповідного рівня, а до складу військово-окружних і військово-морських судів — постійні члени (голова суду і судді) та тимчасові члени, призначені зі штаб-офіцерів і обер-офіцерів, які мали відповідати певним формальним вимогам щодо вислуги й посади.

Підготовка судових кадрів для військового та військово-морського відомства з часом повністю зосередилася в Олександрівській військово-юридичній академії, заснованій 1866 р.

Крім того, ще щонайменше з часів Петра І в Росії існували офіцерські суди честі, статус яких набув певної формалізації у 1863 р., коли побачило світ Положення про охорону військової дисципліни та дисциплінарні стягнення.

За подальшими відомостями про тогочасну військову і військово-морську юстицію ми змушені відіслати читачів до відповідних спеціальних досліджень[519].

Окрему ланку російської судової системи становили духовні суди Руської Православної церкви у складі двох інстанцій — єпархіального суду, де розглядалася більшість справ, і суду Святішого Синоду, який розглядав апеляції та окремі скарги на рішення єпархіального суду, а також скарги на єпископів.

Компетенція єпархіального суду визначалася 3 розділом Статуту духовних консисторій від 27 березня 1841 р. Цьому суду підлягали як особи духовного звання єпархіального відомства, так і світські особи. Священнослужителів судили за злочини і проступки проти посади, благочинності і благоповедінки; у разі взаємних суперечок щодо використання церковного майна; за скаргами духовних і світських осіб на кліриків щодо образ і порушення безперечних зобов’язань і на прохання про спонукання до сплати беззаперечних боргів. Миряни були підсудні у справах про шлюб, укладений незаконно; про припинення і розірвання шлюбу; про посвідчення дійсності подій шлюбу і народження від законного шлюбу; про злочини і проступки, за які винного піддають церковній епітімії[520].

У контексті загальної Судової реформи обер-прокурор Синоду Д. А. Толстой ініціював створення комітету під головуванням архієпископа Макарія (Булгакова), який підготував проект реформування духовних судів на засадах гласності, змагальності й навіть незалежності суду від єпархіального єпископа. Виключення єпископів із судової системи викликало з їхнього боку різкий протест і зрештою привело до повного відхилення проекту. Згодом, у 1905–1906 рр., мали місце нові спроби реформи духовних судів, але вони теж не увінчалися успіхом.

Зауважимо також, що складні колізії духовної і світської юрисдикції знайшли відображення у статтях 1001–1029 Статуту кримінального судочинства, об’єднаних в розділ «Про судопровадження у кримінальних справах, здійснюваних за участю судового відомства».

Винятком із загальної системи слід вважати комерційні суди, які в Росії існували від 1808 р. і у дореформений час діяли на підставі Загального положення про комерційні суди та Статуту судочинства торгового, затверджених 14 травня 1832 р. На українських теренах такі суди існували в Одесі (від 1808 р.), Феодосії (від 1819р., згодом був переведений до Керчі), Ізмаїлі (від 1824 р., згодом був переведений до Кишинева)[521]. В окремих працях стверджується також про існування комерційних судів у Харкові та Миколаєві. У процесі Судової реформи більшість комерційних судів трансформувалися в підрозділи загальних судів. Продовжив свою діяльність лише Одеський комерційний суд[522].

Таким чином, поза всякими сумнівами 60-ті роки XIX ст. стали важливою віхою в історії судівництва Росії, до складу якої входила в той час більша частина українських земель. Ці часи позначилися проведенням ряду буржуазних реформ, які сприяли соціально-економічному розвитку країни. Судова реформа 1864 р. була однією з найпослідовніших та найглибших із цих реформ. Укладачі Судових статутів досконально вивчили й використали досвід багатьох західних країн, унаслідок чого ці акти «стали унікальними пам’ятками передової ліберальної думки XIX сторіччя»[523].

Водночас, незважаючи на те, що Судова реформа майже докорінно змінила судоустрій в Російській імперії, на українських землях, зокрема в Південно-Західному краї, вона зіткнулася зі специфічними проблемами і мала свої особливості. Реформи тут через недовіру до місцевого населення відбувалися повільніше, вибори суддів замінювалися їх призначенням, а кадровий склад суддів штучно регулювався на користь представників