Читати книгу - "Розстрільний календар"

Полюхович О. Леонід Плющ: «Імперського комплексу гордині в нас немає» // ЛітАкцент: [Електронний ресурс]. — 2014. — 14 липня. Режим доступу: https://goo.gl/­ooaXKa

Проценко П. Мои воспоминания. Диссиденты. Режим доступу: https://goo.gl/aTd1js

Радянська влада катувала у психлікарнях близько третини дисидентів // Історична правда з Вахтангом Кіпіані. — 2015. — 25 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/GIfCZi

Шейміна Н. М. Використання каральної психіатрії як метод боротьби з інакодумцями (1960—1980 рр.). Режим доступу: https://goo.gl/WUtkb0

Штрихи по пам’яті. Леонід Плющ // UA:Перший. — 2015. — 25 червня. Режим доступу: https://goo.gl/OFDZSV

16 липня 1941 року заарештований мистецтвознавець і музейник Федір Ернст

У 1930-х роках Федір Ернст разом з Іполитом Моргілевським та Миколою Макаренком намагався врятувати від зруйнування Михайлівський Золотоверхий собор.

Завдяки їхнім зусиллям вдалося зняти та зберегти найцінніші мозаїки та фрески.

У 1934 році після другого арешту Федора Ернста було засуджено до трьох років виправно-трудових робіт та заслано на будівництво Біломор-Балтійського каналу. У селищі Повенці неподалік Медвежої гори (нині Медвеж’єґорськ) він створив Музей історії Біломор-Балтійського каналу.

Після закінчення будівництва Ернста перенаправили на будівництво іншого каналу, «Москва—Волга». Музейник і тут знайшов роботу по собі: у 1936 році у Дмитрові він завідував Музеєм будівництва каналу «Москва—Волга».

Не маючи можливості після звільнення повернутись до України, Федір Ернст разом з дружиною Тамарою Львівною переїхав до Алма-Ати, працював заступником директора Казахської національної галереї. Потім подружжя перебралось до Уфи (Башкирія), де Федір обіймав посаду заступника директора з наукової роботи Башкирського художнього музею.

Невдовзі дружину Ернста заарештували. Про її арешт він писав друзям натяками: «Увы — с тех пор уже многое переменилось в нашей жизни — я не могу уже писать «нашей», а пишу только «моей». Бедная Т. Л. захворала совершенно неожиданно, совершенно непонятно, почему и отчего, и я снова один».

Останнього листа дослідник надіслав до Києва до історика Наталі Полонської-Василенко у 1941 році. 16 липня 1941 року Федора Ернста, німця за походженням, було заарештовано втретє — уже не як «українського буржуазного націоналіста», а як «німецького шпигуна».

Через десятки років дружина дізналася сфальшовану дату смерті Федора Людвіговича — 17 серпня 1949 року. Насправді Ернста розстріляли 28 жовтня 1942 року.

Реабілітація вченого тривала довго і болісно: дружина отримала кілька відмов. Реабілітований у 1989 році.

Джерела

Білокінь Сергій. В обороні української спадщини: історик мистецтва Федір Ернст. — К., 2006. Режим доступу: https://goo.gl/sTmME9

Білокінь Сергій. Грабування музеїв. Діяльність Ґосторґу. Режим доступу: https://goo.gl/Hf6wif

Білокінь Сергій. Федір Ернст: невідома автобіографія початку 1930-х рр. // Історія України: маловідомі імена, події, факти. — 2008. — Вип. 35. Режим доступу: https://goo.gl/Ql4Ksb

Київ: Провідник / За ред. Ф.Ернста. — К., 1930. Режим доступу: https://goo.gl/Bd5FpP

Федір Ернст. Режим доступу: https://goo.gl/fvsHMh

17 липня 1939 року винесено вирок селянинові Семенові Пастушенку за розстріл 17 більшовиків

«Куркульське» повстання (а насправді бунт селян, які захищали від більшовиків свої здобутки, землю і виробництво) відбулось у 1920 році у селі Торговиця на Уманщині. Розлючені селяни взяли владу і розстріляли 17 більшовиків, які окупували їхнє село. Селянин Семен Пастушенко проводив тривалу антирадянську й антиколгоспну агітацію серед односельчан, що і стало основою обвинувального вироку.

Пастушенка було засуджено до 10 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 5 років.

Висновок прокуратури Кіровоградської області від 29 березня 1995 р. нічим не відрізнявся від радянського вироку — Семена Пастушенка було визнано обґрунтовано засудженим і таким, що реабілітації не підлягає.

Джерело

Репресії проти учасників антибільшовицького руху в Україні (1917—1925 рр.): Анотований покажчик архівних кримінальних справ «Основного» фонду архівів тимчасового зберігання регіональних органів СБУ. — Х.: Права людини, 2015. Режим доступу: https://goo.gl/ZuXM9R

17 липня 1953 року допитаний полковник УПА Василь Галаса

У 1952 році ч. оперативної групи УПА-Північ під керівництвом полковника Галаси діяли на території Тернопільської, Вінницької та Кам’янець-Подільської областей, що, звісно, дуже непокоїло міністерство держбезпеки СРСР.

У квітні 1953 року зв’язки між підпільниками обірвались, і Галаса вирішив вирушити на Схід України, де, як він вважав, населення було радикалізоване і налаштоване проти СРСР.

Перехід організував окружний провідник Кам’янець-Поділь­ської області «Скоб» — як виявилося згодом, агент держбезпеки (його ім’я досі не розголошено). 11 липня Галасу з дружиною та охоронцем схопила опергрупа МДБ СРСР, замаскована під повстанців. Їх перевезли до Київської в’язниці на вулиці Володимирській (нині приміщення СБУ). Далі — постійні допити та схиляння до спів­праці. У 1954 році дружині Галаси Марії Савчин МДБ СРСР, взявши у заручники сина, дало дозвіл на виїзд до США. Жінку намагались використати як інформатора. Марія натомість викрила плани МДБ і попередила закордонні визвольні осередки про небезпеку.

У документі одного з перших допитів Василя Галаси йдеться про його діяльність на посаді Закерзонського крайового «проводу» ОУН від травня 1945 року та зв’язок із англійцями.

Джерела

Выписка из протокола допроса обвиняемого Галаса Василия Михайловича о связи ОУН на Закерзонье с англичанами от 17.07.1953 года // Електронний архів українського визвольного руху. Режим доступу: https://goo.gl/gYahJU

Галаса Василь. Наше життя і боротьба: Спогади. — Львів: Видавництво «Мс», 2005. Режим доступу: https://goo.gl/27zfmp

Савчин Марія. Тисяча доріг. Спогади жінки учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни. — 2-е вид. — К.: Смолоскип, 2017. Видання 2003 року: Режим доступу до першого видання 2003 року: https://goo.gl/ wJkgNc 18 липня 1995 року відбувся похорон Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка). Кривавий вівторок56

«Натовп бити — унсовців калічити!» — вигукнув хтось, і озброєний «Беркут» кинувся на людей, які прийшли провести в останню путь Святійшого Володимира...

14 липня 1995 року Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (у миру Василя Романюка) було знайдено мертвим. Спочатку планували поховати його на Байковому кладовищі. Віце-прем’єр-міністр Іван Курас, який організовував похорон, відкинув ідею поховання Володимира на території Софіївського собору, апелюючи до того, що