Читати книгу - "Варан"

Варан дивився, не спускаючи очей:

– Не зрозумів?

– Ну, той старенький, якого ти шукаєш, за якого сріблом платиш… Чи це не той бродяга, за якого золоті гори обіцяно? Усім обіцяно, усіх лякано – і караванників, і поготів…

Варан прикусив язика. Проклята нетерплячка примусила його сипати грішми, а тут же не столиця, тут за нікчемну п’ятдесятку можна купити упряжку з трьома сотнями тягунів…

– Це батько мій рідний, – сказав він, дивлячись у жовті очі караванника. – За дитинства, з недогляду загублений… Будеш казати чи ні? А то ж заберу грошики. То як?

Розмова з караванником лишила недобру згадку. Розумніше за все було зійти з дороги й зачаїтися на час, але Варан, стискаючи в зубах кінець примарного сліду, знехтував голосом глузду. Єдина обережність, що її він зміг собі дозволити – продати запряг і піти пішки, і не по дорозі, яка накидає петлю навколо підмерзлого болота, а навпрямки, через стару гатку. Між ним і тим, кого він так довго шукав, було тепер чотири з половиною дні.

Болото було набагато теплішим за довкілля. Болото пухирилось. Варан скоро притерпівся до його запаху – у скитках йому доводилося нюхати куди нудотніші речі. А болото пахло твариною – великою і брудною, але безмозкою і тому невинною.

Від теплого багна піднімався туман. Не чути було навіть власних кроків; ліхтар, який Варан тримав перед собою, освічував тільки місце на вузькій кладці, куди ставити ногу. Неначе я ще не родився, думав Варан, ступаючи в тиші й тумані. Неначе нічого не почалося. І нічого не скінчиться. Ніла? Минуло так багато років, а мені досі здається, що я її пам’ятаю. І може, вона мене чекає – у місці, про яке мені розповість Блукаюча Іскра.

Коли я зумію правильно поставити питання…

Він ішов усю ніч. На світанку туман піднявся, і досі закриваючи небо, але оголивши булькотливу поверхню. Болото тягнулося справа і зліва; пухирі, що надимались і лускались, нагадували мутні очі. Болото випинало баньки, щоб краще роздивитись на чужинця, і, мов не витримавши цього видовища, очі лускалися, стікаючи гноєм.

Запах загуснув. Варану довелось прикрити обличчя ганчіркою. Він дуже хотів, щоб гатка закінчилася кінець кінцем, але вона виповзала й виповзала з-під стіни туману, мов стрічка, що розгортається, – вузька, слизька, непевна дорога.

Де-не-де загата прогнила. Іноді доводилося перестрибувати через пухирчасті ями. Купини, від яких він відштовхувався, посувались і заходили вглиб, і щоразу було страшно, що колоди не витримають приземлення й розчахнуться під ногами.

Чим далі, тим тепліше було болото. Спершу де-не-де попадалась крижана кірка, що острівцями вкривала грязюку. Тепер з’явилася трава, її світло-зелені нерівні плями впереміж із темно-зеленими плямами моху нагадували Варану землеписну карту. Деякі купинки здавалися настільки справжніми й надійними, що хотілося прилягти, закинувши руки за голову. Серед моху цвіли великі, бляклі, майже прозорі квіти.

Усе частіше попадалися «гарячі ванни» – ями в намулі, заповнені прозорою водою. Над водою піднімалася пара, Варан відчував тепло, що виходило з поверхні. Болотний запах у таких місцях слабшав. Йому хотілося спинитись, вимитись, скупатись, і опинатись цій спокусі було куди складніше, ніж не піддаватись на дитячі пастки трави.

Потім запах погустішав – Варан дихав ротом, через стиснуті зуби. Здавалось, щось чигає на нього попереду – зовсім поруч. Варан уповільнив кроки; туман з’їдав звуки, і не чути було нічого, зовсім нічого; те, що було попереду, або померло, або зачаїлось.

Гатка перервалась.

Покрив трави і моху, весь малюнок «землеписної карти» був порушений і спотворений, неначе в болоті нещодавно билися дві велетенські свині. Край кладки нагадував надкушену ковбасу, Варану привиділися навіть сліди величезних зубів. Він оглядівся; надимаючись і спадаючи, витріщались болотяні очі, клапті туману бродили над землею, мов примарна похоронна процесія, що тисячу років тому відбилася від свого катафалка…

Загати не було. Попереду, кроків за десять, ізнову згущався туман, і там – Варан сподівався – може бути продовження дороги. Навряд чи невідомий катаклізм знищив муровання цілком – скоріше за все, це прогалина, діра, перепона, але не кінець шляху.

Навпочіпки він підліз до розтрощеного краю гатки. Попробував намацати тверде дорожньою палкою. Жодної надії – палка заходила в безодню, тонула в болоті, її нелегко було витягти назад. Колоди під Вараном хилитались, і поверхня рідоти хилиталась разом із ними – як желе. По болоту розходились м’які повільні хвилі, один порух породжував другий, рідота не була однорідна. Варан придивився, завмер – хилитання стихло, усе знов стало чорним, недвижним, безнадійним.

Він піднявся на ноги. Змахнув руками, втримуючи рівновагу. Підстрибнув.

Чвакнув край гатки. Потекли хвилі одна по одній. Налетівши на перепону, вони міняли малюнок, а те, що лежало в болотній рідоті, ледве помітно погойдувалось, уплітаючи до візерунку хвиль свій моторошнуватий мотив.

Варан перевів подих. Підстрибнув знову, майже забувши про обережність. Біля самої гатки, просто перед ним, лежала, скоцюрбившись, семипала рука з кігтями, із кістяними гребінцями на згині кожного пальця, і кожний палець був завбільшки з однорічну дитину.

Варан ковтнув. Дотягнувся палкою до руки – вона виявилась твердою, неначе вкритою хітином. Захиталася болотяна рідота, і Варан зміг простежити очима – ось зап’ястя, ось лікоть, ось іще щось – друга рука?!

Істота була мертва вже декілька тижнів. Вона лежала, розкинувшись, у проломі загати, лежала на самій поверхні й не тонула, як утомлений плавець перепочиває в морі – на спині…

Ким було чудовисько за життя, хто зумів убити його, як і чому, і де тепер цей убивця – не мало великого значення. Варан волів би думати, що створіння в болотяній рідоті мирно померло само собою – від старості… (Немов старий Зигбам, насмішкувато сказала пам’ять голосом Підставки.) Хай там як, Варан став тепер перед вибором – повернутись назад, викупити свою запряжку (або найняти нову), оминути болото по дорозі й продовжити гонитву з запізненням у декілька днів.

Або йти вперед.

Варан знов тицьнув чорну руку палкою. Рука майже не смикнулась; вона лежала, залита тванню, розкритою долонею донизу. Кисть вела до ліктя, лікоть, треба гадати – до плеча…

Чотири з половиною дні між ним і Блукаючою Іскрою. А якщо повертатись – буде знов тиждень; сліди, що холонуть, легко загубити. Особливо на велелюдних перехрестях. Особливо коли боїшся кожного караванника – що коли він уже продав тебе, коли йому вже заплатили люди Його Незрушності Імператорського Стовпа…

Але ж невідомо, є продовження в загати – чи чудовиська в сутичці своїй знищили