Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

ці джентльмени. Потім вони завели розмову, відповідну до пори року й до свого віку: про не­далекі голубині змагання в Беттерсі й про те, на кого краще закладатися - на Росса чи Осбалдістона; про маде­муазель Аріан з Французької опери і про те, хто її кинув і як вона втішилася з Пентером Каром; про бій навкулач­ки «Громила» з «Улюбленцем» і про те, чи там було якесь шахрайство. Юний Тендімен, сімнадцятирічний герой, що з усієї сили намагався запустити вуса, бачив те змагання на власні очі і з виглядом знавця розповідав про нього і про переваги суперників. Це він привіз «Громила» на місце змагання в своєму екіпажі і просидів з ним усю ніч напе­редодні. Якби там не було шахрайства, «Громило» неодмінно вийшов би переможцем. Усі ті шахраї знюхалися, і він, Тендімен, не буде платити, ні, хай йому біс, не буде пла­тити... Ще лише рік тому цей юний корнет, тепер вели­кий знавець бою навкулачки й палкий прихильник Крібба, смоктав цукерки й часто діставав березової каші в Ітоні.

Так вони розмовляли про танцівниць, змагання бійців навкулачки, пиятику й жінок сумнівної поведінки, поки з’явився Макмердо і приєднався до них та до їхньої роз­мови. Видно, йому й на думку не спадало, що слід було б якось зважати на їхній юний вік: старий вояк сипав та­кими добірними анекдотами, що з ним не зрівнявся б і наймолодший з цих гуляк, і ні його сивина, ні їхні гла­денькі щоки не могли його стримати. Старий Мак любив розповідати веселі історії. Власне, він не відзначався галантністю; чоловіки воліли запрошувати його на обід до своїх коханок, а не до матерів. Мабуть, мало хто жив таким непривабливим життям, як капітан Макмердо, але він був цілком задоволений своєю долею, мав добру вдачу і поводився просто й скромно.

Коли Мак закінчив свій ситий сніданок, більшість офі­церів уже вийшли з-за столу. Юний лорд Верінес курив величезну пінкову люльку, а капітан Г’юз вовтузився з си­гарою; Тендімен, те невгамовне чортеня, затиснувши між ногами свого малого бультер’єра, з запалом грав у орлянку (він завжди в щось грав) з капітаном Дюсейсом. Мак з Родоном подалися до клубу, і, звичайно, жоден з них на­віть не натякнув на ту справу, що не сходила їм з думки. Навпаки, вони обидва досить весело приєдналися до спіль­ної розмови - навіщо ж було її перебивати? Бенкети, пиятики, масні жарти, сміх ідуть поруч з усіма іншими людськими діями на Ярмарку Суєти. Люди сипнули з церк­ви, коли Родон з приятелем пройшли Сент-Джеймс-стріт і завернули до свого клубу.

Старі чепуруни й habitués, 123 що звичайно продавали ви­трішки й щирили зуби біля великого вікна клубу, яке виходило на вулицю, ще не зайняли своїх спостережних постів; читальня була майже порожня. Одного з джентль­менів, що сиділи там, Родон не знав, другому був дещо ви­нен за віст, а отже, не мав великого бажання зустрічатися в ним, третій читав за столом газету «Рояліст» (тижневик, що здобув славу своєю скандальною хронікою та відданістю церкві й королю). Зацікавлено глянувши на полков­ника, той третій сказав:

- Поздоровляю вас, Кроулі!

- З чим? - запитав полковник.

- Про це вже надруковано в «Оглядачі» і в «Роялі­сті»,- сказав містер Сміт.

- Що? - вигукнув Родон і густо почервонів. Він по­думав, що історія з лордом Стайном уже попала в пресу.

Сміт, дивуючись і посміхаючись про себе, стежив, як Родон схвильовано, весь тремтячи, схопив газету й почав її читати.

Містер Сміт і містер Браун (той джентльмен, з яким Родон не розрахувався за партію у віст) саме розмовляли про полковника перед тим, як він прийшов до клубу.

- Якраз вчасно,- сказав Сміт.- Я думаю, що Кроулі не має за душею жодного шилінга.

- Це вода й на мій млин,- відповів містер Браун.- Він не може поїхати, не віддавши тих двадцяти п’яти фун­тів, що завинив мені.

- А яка там платня? - спитав Сміт.

- Дві або три тисячі,- відповів його співрозмовник.- Але клімат такий препоганий, що довго нею не натішишся, Ліверсідж помер через півтора року, а його попередник, я чув, пішов на той світ за шість тижнів.

- Дехто каже, що його брат дуже розумний, а мені він завжди здавався з біса нудним,- мовив Сміт.- Хоч, певне, має добрі зв’язки. Це ж, мабуть, він добув полковникові місце?

- Він? - пирхнув Браун.- Аякже! Це лорд Стайн зро­бив йому таку послугу.

- Чого б це?

- Доброчесна жінка - оздоба свого чоловіка,- загад­ково відповів містер Браун і знову втупився в газету.

Родон прочитав у «Роялісті» таке дивовижне повідом­лення:

 

«Посада губернатора на острові Ковентрі.

Військовий корабель «Єллоуджек» під командою капі­тана Джандерса привіз листи й газети з острова Ковент­рі. Його вельможність сер Томас Ліверсідж став жертвою малярії, поширеної в Мочартауні. Квітуча колонія су­мує з приводу цієї тяжкої втрати. Є чутка, що посаду губернатора запропоновано полковникові Родону Кроулі, кавалерові ордена Лазні, офіцерові, що відзначився в битві під Ватерлоо. Для керування нашими колоніями нам потрібні люди, які не тільки засвідчили свою хоробрість, а й мають хист адміністратора, і ми не сумніваємося, що міністерство колоній вибрало гідну людину для заміщення вакансії, яка звільнилася внаслідок сумної події на острові Ковентрі».

 

- Острів Ковентрі? А де він лежить? І хто порадив урядові дати тобі цю посаду? Візьми мене до себе в секретарі, голубе! - сміючись, сказав Макмердо.

Поки наші приголомшені приятелі сиділи й обміркову­вали те, про що довідалися з газети, до них підійшов клубний служник і подав Родонові картку з прізвищем містера Уенгема, який бажав бачити полковника Кроулі.

Полковник та його ад’ютант вийшли назустріч тому джентльменові, певні, що він з’явився до них як емісар лорда Стайна.

- Як ся маєте, Кроулі? Радий вас бачити,- сказав мі­стер Уенгем, улесливо всміхаючись, і з перебільшеною сердечністю потиснув полковникові руку.

- Я думаю, ви прийшли від...

- Саме так,- відповів містер Уенгем.

- Тоді ось вам мій приятель, капітан Макмердо з лейб-гвардії Зеленого полку.

- Дуже радий познайомитися з капітаном Макмердо,- сказав містер Уенгем, знов мило всміхнувшись, і по­дав секундантові руку, як щойно подавав самому дуелян­тові.

Мак простяг йому один палець у замшевій рукавичці